Смак Благодаті
Шрифт:
Праведність закладена в людині від створення її. Як сказав свого часу Еммануїл Кант:
“Дві речі в цьому світі вражають мене. Це зоряне небо над головою, і моральний закон всередині мене”.
Совість – ось “посольство Боже” в людині, Закон, писаний на скрижалях серця людського. Господь з самого початку вклав в чоловіка цей Закон. А “Господь і тоді, і сьогодні, і завтра – Той Самий”. Він і є та Благодать, що діє в нас із часів Адама: “Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим… а вона – Христос у вас, надія слави!” (Колосянам, 1
“Один Господь, одна віра, одне хрещення,
один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх” (Ефесянам, 4 розділ, 5–6 вірші).
ЩО Є СЛАВА БОЖА?
З листа читача: Якщо ми хочемо ствердитися в істині, наша розмова повинна розпочатися з пізнання про славу Божу, і лише після цього ми можемо почати роздуми про втрату її ...
Відповідь: Слава Божа і присутність Божества – суть слова-синоніми. Бо як славитиму Того, присутність Кого в собі не відчуваю? І проявляється ця присутність на трьох рівнях: по-перше, як духовне відчуття (коли серце зігрілось, і тепло до Бога взиває. Власне, мова тут іде про молитву серця, початком якої є короткі духовні осяяння під час молитовних чувань, порухів жалю, ніжності, скорботи, покаяння, інших Божих завітань). По-друге, як духовне чуття (люди світські, маючи далеко не повне уявлення про нього, називають його “шостим чуттям”, або інтуїцією). І, нарешті, як духовне бачення (власне богоспоглядання).
Бачення Слави – явище містичне (грецькою – “таємне”). І містичне воно не тому, що Бог бажає закрити славу Свою від нас. Але лише тому, що ми, у більшості своїй, втратили здатність до цього бачення.
Перші люди віри – Адам і Єва – мали таке сприймання. Вони бачили Бога духовними очима, і спілкувались з Ним безпосередньо. Після гріхопадіння це безпосереднє бачення було втрачено, і виникло поняття релігії (“релігія” – від латинського “ре” – “відновлюю”, і “ліга” – “зв’язок”: “відновлюю зв’язок з Богом”).
Слово – Віра – Благодать: ось щаблі здобуття предвічної слави Божої. Бачення ж цієї Слави (в точному розумінні цього слова) починається з моменту духовних осяянь, а найбільш яскраво проявляється у хвилини народження згори, та хрещення Духом Святим. Апогеєм же її – є повне занурення у Божество – занурення в Благодать Досконалої Любові у Царстві Небесному, Царстві Божому, у Царстві Всесвятого Його Духа…
“НЕ ДАВАЙТЕ СВЯТОГО ПСАМ…”
Запитання читача: Роз’ясніть мені, будь ласка, що означає такий вислів: «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас…» (Мф. 7.6)
Відповідь:
У апостола Павла є цікавий в цьому контексті вірш:
“Бо в Законі Мойсеєвім писано: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить він зовсім для нас?..»” (1 Коринфянам, 9 розділ, 9 вірш).
Так! Слово Боже для нас і про нас! І всі персонажі його – як люди, так і тварини; як історичні події, так і природні явища значною мірою (а інколи й виключно) суть символи, за якими приховується той чи інший духовний зміст. Отже, для того, аби зрозуміти написане, необхідно у першу чергу оволодіти духовною символікою Святого Письма.
Що означають слова Господні: “Не кидайте перел своїх перед свиньми…”? Яких “перл”? Перед якими “свинями”? І що то за “пси”, яким не вільно давати святого? У третій книзі Біблії – “Левит” – уміщено відомий Закон про чисте й нечисте, з якого ми дізнаємося про те, яке Боже створіння вважається чистим, а яке ні. Насправді тут з’ясовуються зовсім не гастрономічні питання: що нам їсти, а що ні. Бо ж сказано: “Їжте все, що на ятках м’ясних продається, за сумління зовсім не турбуючись, – бо «Господня земля, і все, що на ній»!”; та “Не те, що входить до уст, людину сквернить, а те, що виходить із уст, те людину сквернить… Що ж виходить із уст, те походить із серця, – і воно опоганює людину. Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину опоганює…” (див. 1Кор. 10.25–26; Мф. 15.11,18–20). Про духовні речі тут іде мова, а не про буквальну їжу! Біблія – не книга кулінарних рецептів…
То яке ж створіння (тепер зрозуміло, що йдеться власне про людей) є чистим, а яке ні? Запам’ятати градацію чистоти в дійсності зовсім не складно. Чисті створіння повинні відповідати двом умовам: по-перше, мати “роздвоєні ратиці”, а по-друге – “жувати жуйку”, – оцих нам можна “їсти”. “Їсти” – тут сприймати їх у серце своє, спілкуватися з ними, дослухатися до них, чинити як вони (“Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене...” (Івана, 4.34)).
“Оце та звірина, що будете їсти зо всієї худоби, що на землі:
Кожну з худоби, що має розділені копита, і що має копита роздвоєні розривом, що жує жуйку, – її будете їсти…” (Левит, 11 розділ, 2–3 вірші).
Що то є “роздвоєні ратиці”? Ратиці це те, на чому тварина стоїть, – тут власне основа, фундамент життя людини. І ці “ратиці” мусять бути роздвоєними! Людина не повинна “усіма чотирма лапами” (як пес!) стояти на землі – на земному, матеріальному. Розділяй матеріальне й духовне, земне й небесне, світське й церковне. Розділяй, і на цьому стій! “Роздвоєні ратиці” – суть символ сповідування певної ідеології, віри, ознака того, що не хлібом єдиним живе людина, але й словом, – власне ознака духовності. Втім, духовність ця буває різною! Як сказано: “Та й демони вірують, – і тремтять” (Якова, 2 розділ, 19 вірш)...