Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Та ще чоловік у проході позад мене, що якимсь чином з'явився у вагоні, а я того й не помітив.
Зрештою я відчув його присутність, бо він усе хитався та хитався з боку в бік, уже довгенько стоячи там, так наче не знав, де сісти: перед ним було сорок вільних місць і належало спинити вибір на одному, а це серед такої опівнічної пустки річ нелегка. Та кінець кінцем я почув, як чоловік сів, і зрозумів, що він просто позаду, бо на мене війнуло його духом, як ото віє від берега духом припливу. Від нього тхнуло заношеним одягом, а ще дужче — надміром спиртного, випитого за короткий час.
Я не озирався,
— О-ох, — простогнав чоловік.
Я відчув, як він нахилився вперед на своєму сидінні, і моєї потилиці торкнувсь його гарячий віддих. Я сперся руками на коліна й пригнувся.
— О-ох, — простогнав він знов, ще гучніше.
Здавалося, хтось падає зі скелі й кличе на допомогу чи заплив ген у море й гукає, щоб його помітили.
— О-о-ох!..
Надворі вже лило мов із відра, великий червоний трамвай мчав через опівнічні луги, а дощ періщив у шиби, змиваючи навколишній краєвид. Ми пропливли крізь Калвер-Сіті, навіть не побачивши його кіностудій, і помчали далі; великий вагон шарпався на стиках, підлога його потріскувала, порожні лави рипіли, і він раз у раз озивався пронизливим сигналом.
Ззаду на мене пахнуло гидосним смородом, і невидимий попутник вигукнув:
— Смерть!..
Сигнал трамвая заглушив його, і він мусив почати спочатку.
— Смерть…
І знов сигнал.
— Смерть, — промовив чоловік позад мене, — діло самотнє.
Мені здавалося, він ось-ось заплаче.
Не повертаючи голови, я втупив очі в передню шибу, в яку, зблискуючи проти світла, періщив дощ. Трамвай сповільнив швидкість. Чоловік позаду розлючено підвівся, так наче ладен був накинутись на мене, якщо я й тепер удам, нібито нічого не чув і не обернуся. Він хотів, щоб я побачив його. Хотів утягти мене в якусь свою скруту. Я вже відчував, як його руки поривалися до мене, тільки не міг угадати, чи вони стиснуті в кулаки, чи розчепірені, мов пазури, чи наготувалися бити мене, чи душити. Я вп'явся пальцями в спинку передньої лави. Наді мною гримнув його голос:
— О смерть!..
Трамвай загальмував і почав зупинятися.
«Ну, кажи ж далі, — подумав я, — докінчуй!»
— …То діло самотнє! — промовив він жаским шепотом і подався геть.
Я почув, як відчинилися задні двері. Й аж тоді обернувся.
У вагоні нікого не було. Невідомий зник разом зі своєю панахидою. Я почув, як надворі зашурхотіла на доріжці жорства.
Коли грюкнули, зачиняючись, двері вагона, той невидимий чоловік і далі бурмотів щось сам до себе. Я й тепер чув за вікном його голос. Щось там про домовину. Щось про домовину. І про самотність.
Трамвай сіпнувся й з гуркотом покотився далі крізь грозу.
Я підняв шибку, висунувся надвір і втупив погляд назад, у просякнуту дощем темряву.
Та якби там було навіть ціле місто, чи багато людей, чи бодай одна людина зі своїм гірким смутком, я б однаково нічого не побачив і не почув.
Трамвай мчав до моря.
А мене охопило жахливе відчуття, ніби він отак, на повній швидкості, і вженеться у глибочінь.
Я рвучко спустив шибку і, весь тремтячи, сів на місце.
Усю решту дороги я мусив твердити
Тієї ночі я таки випив.
Тут, аж на самісінькому краю континенту, де колись зупинилися валки кінних фургонів, а з ними й люди, я знайшов останню незачинену пивничку, де не було нікого, крім власника, що залюблено дивився на екран телевізора, де по нічному каналу крутили «За мною, Кессіді!»
— Подвійну порцію горілки, будь ласка.
Я не впізнав власного голосу. Навіщо було мені пити горілку? Задля хоробрості, щоб зателефонувати своїй дівчині Пег за дві тисячі миль, до Мехіко? Щоб сказати їй, що я живий-здоровий? Але ж зі мною таки нічого не сталося, хіба не правда?
Нічого особливого, крім того, що я їхав нічним трамваєм під холодним дощем і чийсь жаский голос позад мене промовив сповнені загрози слова. Але тепер я боявся повернутись до свого найманого помешкання й лягти в ліжко, де було порожньо, мов у холодильнику на покинутій оклахомській фермі, господарі якої подалися на пошуки кращої долі в західні штати.
Порожніше було хіба що на моєму рахунку Великого Американського Романіста в банку, що містився в старовинному, схожому на римський храм будинку на самісінькому березі моря і його мало змити в небуття одним із найближчих економічних відпливів. Щоранку касири чекали біля берега у веслових човнах, тоді як управитель заливав очі в сусідньому барі. Та я бував у банку рідко. З тих мізерних гонорарів, що вряди-годи перепадали мені від якогось дешевого детективного журнальчика, покласти щось у банк не випадало. Отож…
Я надпив горілку, і мене аж пересмикнуло від огиди.
— Боже, — мовив бармен. — Ви наче вперше у житті до чарки заглянули!
— Так воно і є.
— Вигляд у вас доволі кепський.
— Я й почуваю себе кепсько. Вам ніколи не здається, ніби має статися щось жахливе, але ви не знаєте, що саме?
— Це називається: в страха великі очі.
Я відпив ще трохи горілки й здригнувся.
— Ні, ні. Я маю на думці щось справді жахливе, коли воно підступає до тебе ззаду…
Бармен позирнув через моє плече, так ніби побачив там привид того чоловіка з трамвая.
— Ви не привели його за собою?
— Ні.
— Тоді нічого такого тут немає.
— Але ж, — заперечив я, — він озивався до мене… той дух зла.
— Дух?
— Я не бачив його обличчя. О боже, я почуваю себе ще гірше! На добраніч.
— Пити треба менше!
Та я був уже за дверима й пильно видивлявся на всі боки, чи не чатує хтось на мене. Якою дорогою піти, щоб не опинитись у темряві? Нарешті я зважився.
І, усвідомлюючи, що зробив хибний вибір, швидко подався понад темним каналом туди, де були потоплені циркові фургони.
Як ті лев'ячі клітки потрапили на дно каналу, ніхто не знав. Ніхто, мабуть, уже не пам'ятав і того, як з'явилися самі канали посеред старого містечка, що помалу оберталося на порох, і той порох шурхотів ночами під дверима будинків разом з піском і потертю висхлих водоростей та тютюну із недокурків сигарет, розкиданих по всьому березі, починаючи від 1910 року.