Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Так чи так, а канали ті були, і в кінці одного з них, у темно-зеленій воді, затягнутій масною плівкою нафти, лежали старезні циркові фургони з клітками, на яких майже облупилась біла емалева й золотиста фарба, а товсті грати роз'їдала іржа.
Певно, багато років тому, на початку двадцятих, ті клітки на колесах тріумфально, наче літня гроза, гуркотіли вулицями, і в них неспокійно кидалися леви, роззявляючи пащі, з яких вихоплювався гарячий м'ясний дух. Запряги білих коней тягли всю цю пишноту через Венецію та навколишні луги ще задовго до того, як МГМ [2]
2
«Метро-Голдвін-Майєр» — одна з найбільших голлівудських кінокомпаній.
І ось тепер рештки тих давніх кавалькад знайшли собі спочинок тут, на дні каналу. Декотрі фургони з клітками стояли в глибокій темній воді рівно, на колесах, інші завалились на бік і показувалися з-під води лише подеколи на світанку, під час відпливу, а опівночі приплив ховав їх від очей, і тоді між гратами снувала риба. Вдень туди приходили хлопчаки й витанцьовували на тих чималих покинутих островах із заліза та дерева, а іноді й залазили в клітки, шарпали за грати й грізно рикали.
Але тепер, глибокої ночі, коли останній трамвай помчав понад безлюдним піщаним узбережжям до свого місця призначення на півночі, чорна вода каналу хлюпотіла й усмоктувала клітки, як ото старі баби всмоктують свої беззубі щелепи.
Я простував бігцем, нахиливши голову проти дощу, аж поки він раптом ущух. Із темряви визирнув місяць, наче величезне око, що мало стежити за мною. Тепер я ступав по дзеркалах, з яких на мене дивився той-таки місяць і хмари. Я ступав наче по небу, й отоді… отоді щось і сталося.
Звідкись іззаду раптом наринула висока припливна хвиля й безгучно покотилася між темними берегами каналу. Як видно, десь розмило піщану перепону, і в канал линула солона морська вода. І ось вона вже сягнула сюди. В ту мить, коли я дійшов до середини пішохідного містка, приплив мало не затопив його.
Вода із сичанням вирувала навколо старих лев'ячих кліток.
Я наддав ходи. Тоді вхопився рукою за поруччя містка і став.
В одній з кліток, просто піді мною, за гратами невиразно відсвічувало щось біле.
З клітки махала чиясь рука.
Мабуть, якийсь старий приборкувач левів колись заснув і, оце щойно прокинувшись, не міг збагнути, де він.
Ось уже рука його в клітці мляво випросталась. Приборкувач остаточно прочнувся від сну.
Вода в каналі впала, тоді знов піднялася.
І примару притисло до грат.
Перехилившись через поруччя, я дививсь і не міг повірити своїм очам.
Але тепер та невиразна світла пляма прибрала обрисів. Уже не тільки долоня, рука, а й усе тіло ворушилось і незграбно жестикулювало, мов величезна лялька-маріонетка, що попалася в залізну пастку.
Бліде обличчя з невидющими очима, в яких відбивалося тільки місячне світло й більш нічого, лисніло у воді, наче срібна маска.
Раптом припливна хвиля гойднулась і впала. Тіло зникло з очей.
Десь
Ні, не може бути!
Приплив знов шугнув угору, мов на спіритичному сеансі, що запам'ятався з якоїсь іншої ночі.
І та примара знову зринула до грат клітки.
То був мертвий чоловік, і він хотів вибратись назовні.
Хтось страхітливо закричав.
Аж коли засвітилося з десяток вікон у будиночках над темним каналом, я збагнув, що то кричав я сам.
— Ану, відступіть, відступіть!
Над'їжджали інші машини, інші полісмени, спалахувало світло у вікнах інших осель, і з дверей виходили в халатах інші люди, ще не отямившись від сну, й приставали до мене, а я не міг прийти до тями від чогось куди гіршого, ніж сон. Ми розгублено товпилися на містку, наче гурт жалюгідних клоунів, і дивилися вниз, на наш потоплений цирк.
Я стояв, тремтів, дивився на жаску клітку й думав: ну чому я не озирнувся тоді в трамваї? Чому не подививсь на того чоловіка, що напевне знав уже про оцього мерця в цирковому фургоні?
О боже, промайнуло в мене, а що, як той чоловік сам і запхав цього бідолаху в клітку?
Докази? Їх немає. Все, що я знаю, — це оті троє слів, почутих в останньому нічному трамваї. Все, що я знаю, — це лопотіння дощових крапель по високих дротах, яке немовби повторювало ті слова. Все, що я знаю, — це навальна й холодна припливна хвиля, яка, наче смерть, прокотилася каналом, залила клітки й відлинула ще холодніша, ніж була перед тим.
Із старих будиночків вийшло ще кілька химерних клоунів.
— Ну ж бо, люди, вже третя година ночі. Розходьтеся!
Знову дощило, і полісмени, ще тільки приїхавши до каналу, поглянули на мене так, ніби хотіли сказати: «І чого б ото лізти не в своє діло? Або вже почекав би до ранку, а тоді подзвонив, не називаючи себе».
Один із полісменів уже стояв на краю каналу в чорних плавках, з відразою дивлячись на воду. Тіло його давно не бачило сонячного світла й було дуже біле. Він стояв і чекав, поки припливна хвиля знов сколихне мерця й підніме в клітці. І ось за гратами показалося примарне обличчя. Воно було таке далеке й відчужене, що аж туга брала. У грудях мені болісно стислося. Я мимоволі відступив назад, бо відчув, як до горла підковується тугий тремтливий клубок.
Нарешті біле полісменове тіло розітнуло воду. Він пірнув.
Я вже був подумав, що він теж потонув. Дощ поливав масну поверхню каналу.
Потім полісмен виринув, уже в клітці, і, наблизивши обличчя до грат, хапнув ротом повітря.
Я вжахнувся, бо мені здалось, ніби то виплив мрець, востаннє намагаючись удихнути в себе ковток життя.
Та за хвилю я побачив, як живий плавець вибирається з дальшого кінця клітки, тягнучи за собою довгу примарну річ, схожу на жалобну гірлянду із збляклих водоростей.