Смерть — діло самотнє
Шрифт:
— Де канарки, — пробурмотів найстаріший.
— Де, де?
— Де жінка з канарками. — Його люлька вже згасла. Він знов запалив її і стривожено поглянув на мене. — Але не турбуйте його. З ним усе гаразд. Він не захворів. Він прийде.
Старий надто палко запевняв мене, і двоє інших нишком засовались на лаві.
— Як його звуть? — запитав я.
Це була моя помилка. Не знати, як його звуть! О боже, та це ж відомо кожному! І старі обпекли мене гнівним поглядом.
Я
— Жінка з канарками, — мовив я сам до себе, вискочив за двері, і мене мало не збив трамвай, що промчав за кілька кроків від павільйону.
— Придурок! — гукнув мені вагоновод, вистромившись із вікна й сварячись кулаком.
— Жінка з канарками! — безглуздо крикнув я у відповідь і теж махнув кулаком, даючи зрозуміти, що я живий.
А тоді почалапав шукати ту жінку.
Я знав, де вона мешкає, з об'явки на вікні.
Канарки на продаж.
У Венеції тоді було, та й тепер є, безліч занепалих куточків, де люди виставляють на продаж останні вживані речі, відриваючи їх від душі й сподіваючись, що на них не знайдеться покупця.
Навряд чи є такий старий будинок з давно не праними завісками, де на вікні не біліла б об'явка:
Автомобіль «неш» зразка 1927 року. Ціна помірна. З подвір'я.
Або:
Бронзове ліжко, що мало було в ужитку. Недорого. Нагорі.
Ідеш далі та й думаєш собі: а який бік того ліжка був в ужитку і скільки років ним уже ніхто не користується — двадцять, тридцять?..
Або ще:
Скрипки, гітари, мандоліни.
І у вікні — старезні інструменти, тільки замість струн на них павутиння, а в глибині кімнати видно старого чоловіка, що зігнувся над столярним верстатом і випилює якісь дощечки, незмінно стоячи спиною до вікна й не даючи перепочинку рукам, — він один з тих, хто залишився тут ще відтоді, як білі гондоли знайшли свій останній причал на задвірках і почали правити за квітники.
Скільки минуло часу, відколи він востаннє продав скрипку чи гітару?
Постукай у двері або у вікно. Старий і далі випилюватиме й шліфуватиме шкуркою свої дощечки, тільки плечі його затрусяться. Може, він сміється з того, що ти стукаєш, а він удає, ніби не чує?
Поминаєш вікно з останньою об'явкою:
Кімната з гарним краєвидом.
Кімната дивиться вікном на море. Але до неї вже років десять ніхто не заглядав. А може, й того моря вже немає…
Я востаннє повернув за ріг і натрапив на те, що шукав.
Папірець висів у поруділому від сонця вікні, і кволі, геть збляклі літери, виведені колись олівцем, були ледве видимі, як ото лимонний сік, що роз'їв сам себе й знебарвився ще десь — боже ти мій! — років п'ятдесят тому.
Канарки на продаж.
Атож,
Канарки на продаж.
Я не постукав у двері. Колись давно я вже був постукав у них — просто так, з легковажної цікавості, — і, почуваючи себе дурнем, пішов ні з чим.
Я повернув старовинну кулясту ручку. Двері легко подалися досередини. На нижньому поверсі панувала пустка. В жодній кімнаті не було ніяких меблів. Я гукнув нагору, в просякнуте порохом сонячне світло:
— Є хтось удома?
І мені причувся шепіт звідкись із горища:
— …нікого.
На підвіконні лежали здохлі мухи. На сітці, якою була затягнута зовнішня рама, виднілися рештки крилець нічних метеликів, що загинули влітку 1929 року.
Десь високо нагорі, де була замкнена у вежі казкова принцеса, наче пір'їнка впала:
— Хто там?
А між темних кроков ледь чутно писнула миша:
— Заходьте…
Я штовхнув внутрішні двері, розчиняючи їх ширше. Вони гучно, зі скреготом зарипіли. Мабуть, їх навмисне не змащували, щоб непрохані гості, зачувши рипіння іржавих завіс, повертали назад.
Нагорі затріпотів крильцями об навіки згаслу лампочку нічний метелик:
— …сюди, нагору…
Я піднімався у полудневий присмерк, повз дзеркала, повернуті лицем до стіни. В них не відбилось, як я прийшов. Не відіб'ється і як піду.
— Хто там?.. — прошепотіло.
Біля дверей проти сходів я нерішуче спинився. Можливо, я сподівався побачити там, у кімнаті, величезну канарку, простерту на килимі пороху, вже нездатну співати, а тільки говорити пошепки.
Я ввійшов.
І почув уривисте зітхання.
Посеред порожньої кімнати стояло ліжко, а на ньому, склепивши очі й ледь чутно дихаючи, лежала стара жінка.
«Археоптерикс», — подумав я.
Справді. Отак і подумав.
Колись я бачив такі кістки в одному музеї — ламкі рептильні крила того вимерлого, зниклого з лиця землі птаха, чиї обриси відбилися на пісковику тонким різьбленням, що могло б належати якомусь давньоєгипетському жерцеві.
Ліжко й те, що лежало на ньому, було немов намул посеред обмілілої річки. В її повільному потоці вгадувалась купа розшарпаних жалюгідних лахів і тендітний кістяк.
Вона лежала крижем, така заклякла й тиха, аж я не міг повірити, що то жива істота, а не доісторична окам'янілість, якої не торкнувся плин віків.
— Вам чого? — На невеличкому жовтому обличчі над укривалом розплющились очиці. Крихітні блискітки світла блимнули на мене.
— А де… канарки? — почув я свій голос. — Ота об'явка у вашому вікні… Де ж пташки?