Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Хтось голосив за померлим. Милий боже, майнула в мене думка, та невже це я?!
Тим часом тіло вже витягли на берег каналу, і полісмен-плавець витирався рушником. На патрульних машинах зблискували мигавки. Три полісмени, нахилившись над тілом, присвічували на нього ліхтариками й стиха перемовлялися.
— Я б сказав, усього кілька годин тому…
— Де слідчий?
— Він вимкнув удома телефон. Том поїхав по нього.
— Чи є гаманець… якесь посвідчення?
— Анічогісінько. Мабуть, приїжджий.
— Ні, не приїжджий, — озвався
— Ви його знаєте?
— Ні.
— То чого ж…
— Чого я так побиваюся? Та того… Він же мертвий, навіки. О боже! І це я його знайшов…
У моїй пам'яті нараз зринув спогад.
Кілька років тому, йдучи ясного літнього дня вулицею, я повернув за ріг і раптом побачив чоловіка, на якого щойно наїхала машина. Водій саме вискочив з кабіни й нахилився над тілом. Я ступив був уперед, тоді зупинився.
На тротуарі біля мого черевика лежало щось рожеве.
Мені пригадалися заспиртовані наочні посібники із шкільної лабораторії, і я збагнув, що воно таке. То був шматочок людського мозку.
Якась незнайома жінка зупинилася поруч і довго дивилась на розпростерте під машиною тіло. А тоді раптом зробила таке, чого, певне, й сама від себе не чекала. Вона підійшла і повільно вклякла біля трупа. Потім лагідно доторкнулася до нього, злегенька поплескала по плечі, немовби хотіла сказати: «Ну, ну, нічого страшного, ну ж бо…»
— Його… вбили? — почув я власний голос.
Полісмен обернувся до мене.
— Чому ви так подумали?
— А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди?
Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби.
— Це ви подзвонили до поліції?
— Ні. — По тілу мені перебіг дрож. — Я тільки страшенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу.
— Гей, — пошепки мовив хтось.
Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. З них випадала збита в жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап'є-маше.
— Що воно в біса таке? — спитав хтось.
«Я знаю», — подумав я, але нічого не сказав.
Руки мені тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А Детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І в цю мить детектив звів на мене очі.
— Ви ж геть змокли, — сказав він. — Дайте своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться.
Знов дощило, і мене тіпав дрож. Я повернувся, назвав полісменові своє ім'я та адресу й швидко подався до своєї оселі.
Та не пройшов я і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися. Невеличкий лисуватий
— О боже, ну й вигляд у вас! — мовив він.
— Мені вже про це казали, з півгодини тому.
— Сідайте в машину.
— Та мені ще тільки квартал…
— Сідайте!
Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав — так мене трусило.
— Крамлі, — відрекомендувався детектив. — Елмо Крамлі. Подзвоніть мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені.
Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою.
— Неодмінно.
— І нема чого так побиватися й розкисати, — сказав Крамлі. — Він же був ніхто… — І вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість.
— А мені чогось здається, що він хтось, — мовив я. — Коли пригадаю хто, я вам подзвоню.
Я стояв, мов закляклий. Мене страшило, чи не станеться ще чогось жахливішого. Коли я відімкну свої двері, чи не затоплять і мене чорні води каналу?
— Біжіть! — І Елмо Крамлі захряснув дверцята машини.
І ось уже тільки два червоні вогники видно крізь зливу, що вперіщила з новою силою, аж я мусив приплющити повіки.
Я поглянув через вулицю, туди, де біля бензозаправної колонки стояла телефонна будка, з якої я вів ділові переговори з редакторами, хоч самі вони ніколи мені не дзвонили. Потім пошукав у кишенях дрібняків. Ось зараз подзвоню до Мехіко, розбуджу Пег, замовлю розмову її коштом і розповім їй і про клітку, й про того бідолаху, і… боже ти мій, і налякаю її до смерті!..
Послухайся детектива, подумав я.
Біжи!
Мене вже так тіпало, що я ледве втрапив ключем у замкову шпарину.
Дощ сипонув мені вслід, аж за поріг.
За порогом на мене чекала порожня кімната шість на шість метрів, з пролежаною канапою, книжковою шафою, де стояло чотирнадцять книжок, а решта полиць були вільні, м'яким кріслом, купленим на дешевому розпродажу, нефарбованим сосновим письмовим столом та величезною, як піаніно, давно не мащеною друкарською машинкою «Ундервуд-стандарт» зразка 1934 року, що стукотіла, наче дерев'яні черевики на голій підлозі.
У машинці очікувально стримів аркуш паперу. В дерев'яній скриньці збоку зберігався мій літературний доробок, увесь в одному стосику. Там були примірники «Десятицентового детективу», «Детективних історій» та «Чорної маски» — кожен з тих журнальчиків платив по тридцять-сорок доларів за оповідання. З другого боку стояла ще одна скринька, призначена для рукописів. У ній біліла одна-однісінька сторінка книжки, що її я ніяк не міг розпочати.
РОМАН БЕЗ НАЗВИ.
А нижче — моє ім'я та прізвище. І дата: 1 липня 1949 р.