Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Я вийшов за двері, де мене чекала несподіванка, що мала не тільки запах, а й вигляд лімузина «дьюзенберг» випуску 1928 року.
То був лімузин Констанс Реттіген.
Довжелезний, блискучий і розкішний, він скидався на вітрину фешенебельного магазину на нью-йоркській П'ятій авеню, що якимсь чаром опинилась на цій злиденній околиці Лос-Анджелеса.
Задні дверцята лімузина були відчинені. Шофер сидів за кермом, насунувши на очі кашкета, й дивився перед себе. На мене він і не глянув. Я спробував привернути його увагу, але мотор лімузина очікувально
Ще ніколи в житті я не їздив у такій машині.
Може, це був мій перший і останній шанс.
І я скочив у відчинені дверцята.
Тільки-но я гепнувсь на заднє сидіння, як лімузин плавно, мов велетенський полоз, відвернув від тротуару. Грюкнули обіч мене, зачиняючись, дверцята, і ще до кінця кварталу ми набрали шістдесят миль на годину. А коли вимчали на Темпл-Хілл, то догнали вже не менше ніж до сімдесяти п'яти. Якось так виходило, що до самого Вермонта нам було зелене світло, а там ми повернули на Вілшір і, хтозна-навіщо, подались аж на Вествуд, може, заради мальовничого краєвиду.
Я сидів на задньому сидінні, мов Роберт Армстронг на руках у Кінг-Конга, по-немовлячому гукаючи й белькочучи щось сам до себе. Хоч я й знав, куди їду, проте ніяк не міг збагнути, за що мені така ласка.
Потім пригадалось, як іноді ввечері, піднявшись сходами до дверей Фанні, я чув оцей самий дух парфумів «Шанель», шкіряних сидінь і паризьких ночей. Це означало, що Констанс Реттіген була там за якихось кілька хвилин переді мною. Ми розминалися просто-таки на дві-три волосинки норкового хутра й на легенький віддих з присмаком «Гран Марньє».
Перед тим, як повернути до Вествуда, ми поминули кладовище, де, неуважно кермуючи, легко було заїхати на автомобільну стоянку. А часом траплялось і так, що, шукаючи тієї стоянки, дехто помилково забивався й між могили. Отакий конфуз.
Та не встиг я про це подумати, як і кладовище, і його автостоянка лишилися ген позаду, а ми були вже на півдорозі до моря.
Від Венеції і Віндворда машина помчала узбережжям далі на південь. Мов тихий дощичок, прошурхотіла шинами недалеко від мого скромного помешкання. В темряві тьмяно зблиснуло вікно, за яким була друкарська машинка, і я подумав: а може, й сам я тепер там, і все це мені тільки сниться? Лишилася позаду й будка з моїм «приватним» телефоном, а в ній, за дві тисячі миль, на другому кінці мовчазного дроту — Пег. «Пег, — подумав я, — якби ти могла мене зараз побачити!»
Рівно опівночі ми круто повернули й заїхали за ріг великого, білого, як кістка, маврітанського форту, і лімузин легенько, наче хвиля, всотана піском, зупинився; грюкнули передні дверцята, шофер, так і не озвавшись жодним словом за всю дорогу, шаснув у задні двері форту, і я його більш не бачив.
Цілу хвилину я сидів і чекав, що буде далі. Та нічого не діялось, і я, наче злодій, тихцем вислизнув з машини, почуваючись не знати в чому винним і міркуючи, чи не чкурнути мені звідти.
У горішніх вікнах будинку мелькала якась темна постать. Вікна одне по одному освітлювались, так наче шофер, який мене привіз, розгулював по всьому тому маврітанському форту на венеційських пісках.
Та я й далі стояв тихо. Подививсь на годинник. І саме в ту мить, як стрілка відлічила останню секунду останньої хвилини, над
Я підійшов до відчинених дверей і вступив у порожній вестибюль. Потім помітив у глибині одного з коридорів невеличку постать, що гасала по кухні, готуючи напої. Якась тендітна дівчина в одязі служниці. Вона махнула мені рукою і зникла.
Я ввійшов у вітальню, що являла собою справжній собачник подушок усіх можливих розмірів, від карликового шпіца до величезного данського дога. Я сів на найбільшу і вгруз у неї так само, як дедалі глибше вгрузала в тривогу моя душа.
Вбігла служниця, поставила переді мною два келихи на таці й подалася геть, так що я й не встиг її розглядіти. Лише кинула через плече: «Пийте!» — начебто з французькою вимовою.
То було прохолодне біле вино, до того ж добре, і воно прийшлось мені дуже до речі. Моя застуда діймала мене ще гірше. Я весь час чхав і шморгав носом.
У 2078 році розкопали давню гробницю — чи те, що вважалося за гробницю, — на Каліфорнійському узбережжі, де колись, за переказами, правили цариці й царі, що з часом зникли, неначе змиті відпливом. Як розповідали, декотрих із них було поховано разом з їхніми колісницями. Декого — з регаліями їхньої владності й величі. А дехто залишив по собі тільки власні зображення в чудернацьких бляшанках, і, коли ті зображення перемотували в промені світла, вони починали говорити й розігрувати на затягнутій матерією стіні чорно-білі тіньові вистави.
Та розкопана гробниця належала одній з таких цариць, і там не знайшли ні меблів, ні якоїсь порошинки — тільки безліч подушок посередині, а навколо, від підлоги до стелі, ряди й стоси отих бляшанок з етикетками, де вмістилися численні життя, що їх прожила та цариця, і жодне з її життів не було справжнім, хоча й здавалося правдоподібним. То були спаковані й законсервовані мрії. З тих бляшанок часом вихоплювались волання ув'язнених джинів, а часом у них тікали царівни, щоб навіки сховатися там від убивчої дійсності.
Якогось поглинутого пісками й водою року та гробниця мала таку адресу: штат Каліфорнія, місто Венеція, Оушен-Франт, Спідвей, 27. А царицю, що залишила по собі покій, заставлений від підлоги до стелі бляшанками з кіноплівкою, звали Констанс Реттіген.
І в цьому от покої я тепер і сидів, чекаючи й розмірковуючи.
Я сподівався, що вона не схожа на мумію з припалими порохом очима.
А тоді урвав свої сподівання.
З'явилася вона, друга єгипетська цариця. Але не велично-урочисто, не у вечірньому туалеті із сріблястої парчі, навіть не в ошатній сукні із шарфом і не в модно пошитих широких штанах.
Ще перше ніж господиня озвалась, я відчув, що вона стоїть у дверях. І кого ж я побачив? То була жінка сантиметрів сто п'ятдесят на зріст, у чорному купальному костюмі, неймовірно засмагла, вся за винятком обличчя — певно, вона закривала його, бо воно було вершково-біле. Волосся коротко підстрижене, шпакувато-русяве, скуйовджене, так наче його пробували зачесати гребінцем та так і покинули: е, мовляв, хай йому чорт. Тіло струнке, міцне й зграбне, і сухожилки на ногах начебто цілісінькі. Вона босоніж перебігла кімнату й стала, дивлячись на мене згори вниз променистими очима.