Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Якщо ви пробували допомогти йому перейти вулицю, — а я одного разу припустився такої помилки, — Генрі рвучко відсмикував лікоть і дивився на вас так гнівно, що ви аж паленіли.
— Не займайте, — шепотів він. — Не заважайте. Ну от, ви мене збили. Де я стояв? — Він відкидав кілька кісточок на рахівниці в своїй чорній голові. — Ага. Так. Тридцять п'ять сюди, тридцять сім туди. — І рушав уперед, сам-один, покинувши вас на бровці тротуару, рушав, наче на параді, — тридцять п'ять кроків сюди, через Темпл, і тридцять сім туди, через Фігероа. Невидимий ціпок відбивав йому такт.
Отакий був Генрі, просто Генрі, без прізвища, Генрі Сліпий, що чув шепіт вітру, знав кожну тріщину в тротуарі, принюхувався до куряви в темному будинку, перший остерігав про якусь несподіванку на сходах, чи про те, що ніч дуже темна, чи про дух когось чужого в коридорі.
Оце він і стояв тепер переді мною, прихилившись до потрісканої тинькованої стіни внизу сходів, серед цілковитої темряви, що вже запала й надворі, й у коридорах старого будинку. Очі його ворушилися в очницях, примружувались, ніздрі неспокійно роздимались, і він начебто трохи осів у колінах, так ніби хтось торохнув його по голові. Важкий ціпок здригавсь у його чорній руці. Генрі до чогось дослухався, і дослухався так пильно, що я обернувсь і втупив очі в довгий, схожий на печеру вестибюль, у кінці якого виднілися розчинені задні двері, а за ними — та ж таки темрява.
— Що сталося, Генрі? — знову спитав я.
— Обіцяєте, що не скажете Фанні? Ви й так наговорили їй стільки зайвого, що її аж тіпає зі страху. Обіцяєте?
— Я не страхатиму її, Генрі.
— Де ви пропадали останні кілька днів?
— Я мав свій клопіт, Генрі, та й грошей не було. Міг би, звісно, дістатися й на попутних, але… То що?
— Багато чого сталося за останні два дні. Ось із П'єтро… з ним самим і з його собаками, птахами, котами… Ви знали його котиків?
— Що там із П'єтро?
— Хтось заявив на нього, викликав поліцію. Мовляв, спокою від них нема. Поліція приїхала, забрала всіх тваринок і його забрала. Він устиг тільки віддати декого сусідам. Я взяв до себе одного котика. А місіс Гутіерес — його нового собачку. Коли його виводили, цебто П'єтро, він плакав. Я ще ніколи не чув, щоб чоловік так гірко плакав. То був просто жах.
— Хто на нього заявив, Генрі? — Мене й самого взяв жаль. Стільки років свого життя я бачив, як собаки лащилися до П'єтро, як коти й гуси віддано слідкували за ним, канарки сиділи на його капелюсі з бубонцями, а він витанцьовував на розі вулиць. — Хто на нього заявив?
— Та в тім-то й річ, що ніхто не знає. Просто приїхали поліцаї, сказали: «Це тут!» — і не стало тих малих тваринок, а П'єтро опинивсь у в'язниці. Мовляв, спокою від них нема, чи, може, він учинив десь тут який бешкет, ударив когось, зачепив поліцая. Ніхто не знає. Але хтось таки заявив. І це не все…
— А що ще? — спитав я, прихилившись до стіни.
— Та Сем…
— А з ним що?
— Він у лікарні. Перепив. Хтось дав йому дві великі пляшки міцного зілля, а той клятий дурень усе вижлуктив. Як це зветься? Гостре алкогольне отруєння? Якщо доживе до завтра, то вже хвалити бога. І ніхто не знає, хто дав йому те зілля… А найгірше із Джіммі!
— О боже! — прошепотів
— Як?
— Була колись у моєму дитинстві така платівка, ще з тих, що на сімдесят вісім обертів. Так і називалася: «Нічого нового, або Чому здох собака». Той собака наївся обвуглених кінських яблук у згорілій стайні. А як згоріла стайня? Залетіли іскри з будинку, і стайня згоріла. Як це іскри з будинку? Зсередини будинку, де горіли свічки навколо труни. А звідки труна? Помер чийсь дядько. І так далі й далі. А кінчається все тим, що собака наївся обвуглених кінських яблук і здох. Одне слово, «Нічого нового, або Чому здох собака». Отакою мені здалася й ваша розповідь, Генрі. На жаль.
— Атож, справді на жаль. Ну, а Джіммі… Ви ж знаєте, як він ночував по ваннах — то на тому поверсі, то на тому, — а раз на тиждень, перш ніж лягти спати, роздягався догола й мився в тій-таки ванні нагорі, на третьому поверсі. Або й на першому. Певно, що знаєте. Ну, а вчора заліз п'яний у повну ванну, заснув, перевернувсь і втопився.
— Втопився?
— Втопився. Отака дурниця. Отака жахлива річ, як написати на надгробку, хіба що він не матиме надгробка на тому злидарському кладовищі. Знайшли у ванні з брудною водою. Так упився, що перевернувсь і заснув вічним сном. Потонув.
— Господи боже мій, — мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.
— Атож, згадаймо господа, хай господь усіх нас боронить. — Голос у Генрі тремтів. — Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П'єтро Массінелло у в'язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джіммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.
— Такі справи, що нікому не весело.
— Ну гаразд. — Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. — Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.
Я постукав у двері Фанні.
— Ну, хвалити бога! — почувсь її вигук.
Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.
Коли Фанні бухнула в своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:
— Що сталося?
— Сталося? Хіба? — Я обернувсь і поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив з руки. — У вас що — двері отак і стоять весь час незамкнені?
— А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? — Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.
Я причинив двері й угруз у крісло.
— Хто вмер? — запитала Фанні.
— Як це розуміти — «хто вмер»? — промимрив я.
— У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. — Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.