Смерть — діло самотнє
Шрифт:
На першому поверсі поряд із звичними чіканос [27] мешкали три китайці, а на третьому — літній японець і шість молодиків із Мехіко, що мали на всіх один костюм кольору вершкового морозива, і кожен носив його раз на тиждень увечері. Було там ще кілька португальців, нічний сторож із Гаїті, два торговці з Філіппін, а решта — ті ж таки чіканос. Ну, й місіс Гутіерес, що єдина в усьому будинку мала телефон, також мешкала на третьому поверсі.
Другий поверх — то була передусім Фанні зі своїми ста п'ятдесятьма кілограмами ваги, а крім неї — дві сестри-іспанки, обидві старі дівки, продавець ювелірних виробів з Єгипту та дві дами з Монтерея, котрі,
27
Американці мексіканського походження.
Я був радий стояти перед цим будинком у вечірніх сутінках, радий слухати веселі мелодії радіо, що линули з усіх вікон, чути сміх і принюхуватись до розмаїтої суміші кухонних запахів.
Був радий увійти й зустрітися з усіма його мешканцями.
Життя деяких людей можна підсумувати так швидко, що ледь устигнуть грюкнути двері чи хтось кашлянути на темній вулиці вночі.
Визирнеш у вікно, а на вулиці ні душі. Хто там кашляв — уже й сліду нема.
Є люди, які доживають до тридцяти п'яти — сорока років, але їх ніхто не помічає, і життя їхнє скороминуще, мов полум'я свічки, таке нікчемне, що його й не видно.
У будинку та навколо нього було чимало таких невидимих чи не дуже видимих людей, що й жили там і начебто не жили.
Був там Сем, був Джіммі, був П'єтро Массінелло, і був дуже незвичайний сліпий, Генрі, чорний, мов ті коридори, якими він ходив у своїй негритянській гордині.
Усім чи майже всім їм судилося зникнути протягом кількох днів, усім у різні способи. А що вони зникали через однакові проміжки часу і кожен по-іншому, то цього ніхто не помічав. Навіть я мало не пустив повз увагу, що ховалося за їхніми несподіваними відходами.
Сем.
Сем був роботяга, що нелегально приїхав з Мексіки мити посуд по харчівнях, жебрати двадцятип'ятицентовики, купувати дешеве вино й цілими днями валятися десь у темному закутку, а потім уставати, наче мрець з домовини, й вирушати на нічний промисел: знов мити посуд, знов «стріляти» двадцятип'ятицентовики й заливатися шмурдяком, що його цей чоловік тягав із собою в пошарпаному рудому саквояжі. По-іспанському він говорив погано, по-англійському — ще гірше, бо все, що він казав, проходило крізь винний дух. Ніхто його не розумів, та й нікому не було до нього діла. Спав він у підвалі, далі від недобрих очей.
Це щодо Сема.
Джіммі теж годі було зрозуміти, але причиною цього було не вино, а те, що хтось поцупив його «кусачки». Штучні щелепи, зроблені йому безплатно, коштом муніципального управління охорони здоров'я, таємниче зникли тієї ночі, яку він мав необачність провести в десятицентовій нічліжці на Головній вулиці. Їх викрали із склянки з водою, що стояла в нього біля узголів'я. І коли він прокинувся, його широка білозуба усмішка згинула без вороття. Джіммі, із зяючою пусткою в роті, але звеселений джином, повернувся до будинку, показуючи всім свої рожеві ясна й безтурботно сміючись. Без протезів, та ще й зі своїм іммігрантським чеським акцентом, він, як і Сем, став геть недорікуватий. Спати він лягав о третій ночі, вмощуючись в одній із ванн загального користування, і щодня робив якусь роботу в будинку чи на подвір'ї, раз у раз заходячись сміхом без усякої видимої причини.
Це щодо Джіммі.
П'єтро Массінелло — то був справжній цирк в одній особі. Йому, як і решті, дозволялося в грудні переселяти свою строкату компанію собак, котів, гусей та папуг з їхнього літнього
На дверях його підвальної комірчини висіла табличка з написом Директор, і в тій комірчині панувала любов — любов дбайливо доглянутих, випещених і розбещених тварин до свого неймовірного хазяїна.
Це щодо П'єтро Массінелло.
Ще незвичайніший був Генрі, сліпий чорношкірий чолов'яга. І не тільки тим, що розбірливо й виразно говорив, а й тим, що пройшов без ціпка крізь наші життя і вцілів, тоді як решта троє непомітно, без сурм, без барабанів, канули в ніч.
Коли я зайшов у темний вестибюль, він уже чекав на мене.
Стояв і чекав у темряві, прихилившись спиною до стіни, і обличчя його було таке чорне, що годі й добачити.
Мене наполохали його очі — хоча й невидющі, але з ясними білками.
Я підскочив, і мені аж дух забило.
— Генрі! Це ви?
— Злякалися, га? — Генрі всміхнувся, тоді згадав, чого прийшов. — Я чекав на вас, — промовив він, стишивши голос і озираючись, так наче міг побачити якісь тіні.
— Щось сталося, Генрі?
— Так. Ні. Не знаю. Щось змінилося. Наш старий будинок став якийсь не такий. Люди стривожені. Навіть я.
Я помітив, як його права рука потяглася вниз, намацала й стисла смугастий, наче м'ятна цукерка, ціпок. Ніколи ще я не бачив, щоб Генрі ходив з ціпком. Очі мої ковзнули вниз, і я розгледів на кінці заокруглене потовщення, що дуже скидалося на добрячий свинцевий важок. То був не ціпок сліпого, То була зброя.
— Генрі… — прошепотів я.
Ми постояли там ще хвилю, за яку я пильно придивився до нього й побачив те, що бачив і завжди.
Сліпого Генрі.
Він запам'ятовував усе. Міг з гордістю злічити й пригадати кожен крок у своєму кварталі, і в наступному, і в тому, що за ним, міг несхибно сказати, скільки кроків на тому чи тому переході. З упевненістю володаря міг назвати вулиці, якими йшов, — за духом м'ясної крамниці, чи будки чистильника взуття, чи аптеки, чи прокуреної більярдні. Навіть коли крамниці були зачинені, він «бачив» за гострим запахом маринаду в бакалійника, за пахощами запакованого тютюну, за невловимим ароматом африканської слонової кістки від більярдних куль, що лежали в своїх гніздах, чи за збудливим духом, яким повівало від бензоколонки, коли там заправляли машину. А Генрі йшов собі, втупивши очі вперед, без темних окулярів, без ціпка, і тільки безгучно ворушив губами, лічачи кроки; тоді завертав до Елової пивниці й упевнено, неухильно простував між залюдненими столами до порожнього обертового стільчика перед піаніно; сідав, торкавсь рукою кухля пива, звично поставленого Елом ще до його появи, і грав три незмінні мелодії, серед них і «Кленовий листок» — куди краще, ніж бідолаха Кел, — потім допивав свій кухоль пива, виходив у ніч, яку підкоряв собі розміреною ходою та ліком, і простував додому, озиваючись до невидимих голосів, називаючи людей на ім'я, гордий своїм зануреним у морок хистом, бо мав тільки ніс, що вів його вперед, та дужі, мускулясті ноги, натреновані щоденними десятимильними прохідками.