Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Я.
Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.
— Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?
— Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось ніби самозарядний акумулятор.
— Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… — Крамлі замовк і почервонів. — О боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?
— Я
— Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.
Крамлі знову покрутив у руках список і, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.
Я зупинив його.
— Ну?
— Що «ну»? — запитав він.
— Далі чекати не можна, — сказав я. — Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.
— Господи боже! — зітхнув Крамлі.
— Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов'язані.
— Ох ти ж господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!
Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.
— Це — той великий нічний трамвай, — пояснив я. — Я сідаю отут. Ви — позаду.
Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.
— Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.
— От за цю допомогу красно дякую. — Крамлі хильнув із склянки й заплющив очі. — Зроду не робив нічого безглуздішого.
— Мовчіть і пийте.
Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі — зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.
— Отак. Чудово.
— Закрийте рота й заплющте очі, — звелів Крамлі. — Господи, я не знаю, як це робиться!
— Цсс. Тихо, — сказав я.
— От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.
Я пильно дослухався до його голосу.
— Поїхали помалу, — протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене в трамваї тієї дощової ночі. — Все спокійно. Тихо. Помалу. Легенько. Гальмуємо на поворотах. Ідемо крізь дощ…
Він почав увіходити в ритм і, як я міг судити з його голосу, діставати втіху від цієї гри.
— Помалу. Поволі. Тихо. Вже за північ. Іде дощ, тихий дощ, — шепотів Крамлі. — Де ви, синку?
— Я сплю, — сонно озвавсь я.
— Спите і їдете. Ідете й спите, — бурмотів він. — Ви в трамваї, синку?
— В трамваї… — промимрив я. — Трамвай. Дощ. Ніч.
— Так-так. Їдьте далі. Вперед. По прямій повз Калвер-Сіті, повз кіностудії.
— Ще хтось… — прошепотів я.
— Ще хтось, він напідпитку.
— Напідпитку… — белькотав я.
— Він хитається, хитається, щось говорить, говорить, бурмоче, шепоче. Ви чуєте його, синку?
— Чую… говорить, бурмоче, шепоче… — тихо промовив я.
А трамвай їхав далі крізь ніч, крізь темну зливу, і я сидів на лаві, добропорядний пасажир, якого везли додому, сидів і спав, але все чув, чекав, погойдувався з боку в бік із заплющеними очима, похиленою головою та руками, закляклими на колінах…
— Ви чуєте його голос, синку?
— Чую…
— Відчуваєте його дух?
— Відчуваю…
— Дощ припустив дужче.
— Дощ…
— Темно?
— Темно…
— Така злива, що трамвай наче пливе під водою, а позад вас хтось хитається, просто позад вас, стогне, говорить, шепоче…
— Та-а-а-ак…
— Ви чуєте, що він каже?
— Трохи.
— Глибше, повільніше, їдете, посуваєтесь, погойдуєтесь… Чуєте його голос?
— Так.
— Що він каже?
— Він каже…
— Що він каже?
— Він…
— Глибше, спіть. Слухайте.
Я відчував на потилиці його віддих, гарячий від алкоголю.
— Ну що, що?
— Він каже…
Трамвай завищав на сталевому закруті в моїй голові. Посипались іскри. Гримнув грім.
— Ага! — закричав я. І знов: — Ага! — І ще раз: — Ага!
Я нажахано корчився на стільці, пориваючись утекти від того безумного віддиху, від палючого спиртного страхіття. І ще від чогось, про що я тоді забув. Але тепер воно знов було поруч, обвівало мені потилицю, обличчя, заходило в ніс.
Дух розкопаних могил, різниць, сирого м'яса, що надто довго лежало на сонці.
Не розплющуючи міцно склеплених повік, я почав тужитися, щоб виблювати.
— Синку! О боже, прокиньтеся, синку, синку! — заволав Крамлі, термосячи мене, ляскаючи по обличчю, тручи мені потилицю; потім опустився на одне коліно й почав шарпати за волосся, за щоки, за руки, вже й не знаючи, де вхопитися чи труснути. — Ну ж бо, синку, бога ради, ну!
— Ага! — пронизливо крикнув я знову, підхопився зі стільця й полетів у могилу з тим жаским падлом, трамвай прогуркотів наді мною, в могилу періщив дощ, а Крамлі все шарпав мене, аж поки з мого рота вихопився невтримний кислий струмінь недотравленої їжі.
Крамлі витяг мене в садок на свіже повітря, поставив на ноги, упевнився, що дихаю я нормально, а тоді пішов у будинок прибрати й невдовзі повернувся.
— Ну й ну, — сказав він, — таки спрацювало. Ми дістали більше, ніж сподівалися, так?