Смерть — діло самотнє
Шрифт:
За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше — двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.
Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів, розставивши ноги, на мотоциклі й дивився на мене крізь свій темний щиток.
— Прийшли в гості до старого? — Сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. — Добре! Ходімо.
Він поставив мотоцикла на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі
Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.
Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з'явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само в шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.
— Ну що ж, — промовив він під шоломом, — як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?
Я залився краскою.
Він засміявся і скинув шолом.
— О боже, — мовив я, — це справді ви.
— Старий, — сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. — Чи молодий. Котрий з нас вам більш до вподоби?
Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути сходами вниз, перше ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.
— Усе залежить від того, — заторохтів я, — котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіген.
Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, — і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.
Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.
Я заплющив очі від золотистого сяйва.
Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.
— З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? — відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.
— Ви ж були її найбільшим коханням, а вона вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?
Він обернувся поглянути, чи та іронія, що звучала в моєму голосі, відбилась і в мене на обличчі.
— Це вона доручила вам прийти сюди і застерегти мене?
— Можливо.
— Скільки разів ви відіжметеся на руках від підлоги? — запитав він. — А басейн шістдесят разів перепливете? А проїдете на велосипеді сорок миль за один день, не спітнівши? Яку вагу зможете підняти? Скільки душ… — (Я завважив, що він не сказав «жінок») —…вдовольните за вечір у ліжку?
— Ні одного, ні, ні, ніяку і, можливо, дві, — сказав я. — Оце така відповідь на всі ваші запитання одразу.
— Отож, — промовив Гунн Гельмут, виставляючи перед мої очі величний фасад Антіноя, цілком гідний золотистого затилля, — вам не випадає погрожувати мені, ja? [33]
Рот
— Я ходжу й ходитиму берегом, — сказав він.
Попереду — гестапо, позаду — пляжні хлопці, подумав я.
33
Так? (нім.)
— Нічого не визнаю. Може, й був там колись уночі. — Він кивнув головою в той бік пляжу. — А може, й ні.
Його посмішкою цілком можна було перерізати вени.
Він пожбурив у мене рушником. Я зловив його.
— Чи не витрете мені спину?
Я жбурнув рушника назад. Він упав Гопвудові на голову й закрив йому обличчя. На мить Жахливий Гунн зник з очей. Лишився тільки Сонячний Аполлон, з осяйними, наче господні яблука, крижами.
З-під рушника долинув його незворушний голос:
— Розмову закінчено.
— А чи було її розпочато? — спитав я.
Тоді спустився вниз, назустріч схожій на драконячі потуги музиці механічного органа.
На рекламному щиті над входом до кінотеатру «Венеція» не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.
Я разів п'ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.
Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу — там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Шірер. І там — анічогісінько.
Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.
— Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? — запитав чийсь голос позаду.
Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату, [34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.
— Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.
— Ви ж романтична душа, правда?
34
Кровожерний вампір з однойменного фільму 20-х pp.
— Та звісно, але ж…
— Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!
Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.
Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.
Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.