Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.
— Теж прощання, еге? — Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. — Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: «Що це ви робите?!» А вона мені: «Хіба не бачите? — І одну по одній через поруччя та й у воду. — Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…» Та й одну по одній у воду.
— А вона не… — почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. — Вона не…
— Чи не шубовснула
— Вона сказала щось на прощання?
Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.
— Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло — оце було останнє, що я від неї почув.
— Сподіваюся, так вона й зробить, — мовив я.
Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.
— Добре, коли вони мовчать, еге ж? — сказав Шейпшейд.
Я кивнув головою.
— Не забудьте афіші, — нагадав мені Шейпшейд.
Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.
Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.
— Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? — спитав він.
А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима — як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.
«Ні!» — вигукнув я подумки.
А вголос лагідно сказав:
— Та хто ж його знає, синку.
Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.
Тієї ночі мені наснилося два сни.
У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.
У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..
Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс,
Бабах!..
Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.
По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.
І враз замовк.
Я затамував віддих.
Телефон задзвонив знов — і замовк.
Я чекав.
Ще раз — і замовк.
Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок — і покласти трубку?..
Телефон продзвонив ще раз. Потім запала тиша.
То він. Містер Самотня Смерть. Дзвонить повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.
Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.
Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.
Ген на узбережжі, в маврітанському форті Констанс Реттіген яскраво світились усі вікна.
«Констанс, — подумав я, — Фанні таке не сподобалося б».
Фанні?
І отоді я побіг по-справжньому.
Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.
Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, щоб пустити в свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.
А її там не було.
Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.
Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати — чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, — а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. В кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого «Мое-Шандон» чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер з мартіні.
«Дьюзенберг» стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.
Я подзвонив Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.
— Крамлі? — мовив я в трубку. — Крамлі, Краме…
— А, дитя ночі, — озвався він. — Що, знов заклали не на того коня?
Я сказав йому, де я.
— Не можу як слід іти. — І раптом сів, стискаючи телефонну трубку. — Приїдьте заберіть мене.
Крамлі зустрів мене на березі.