Смерть манекенниці

Селкудяну Петре

Дід догадався, що адміністратор знає далеко більше, ніж розповів, але він не став допитуватись.

Мадам Боздог була вдома. Вона відчинила лише після того, як Дід сказав, що прийшов від Дойни Чумедрі.

— Ніякої Дойни Чумедрі я не знаю! — вигукнула жінка, побачивши старого, і хотіла зачинитися.

Але Дід став у дверях. Тепер він пошкодував, що не взяв із собою Панаітеску.

— Що ви хочете від мене? Бог на небі все бачить і чинить праведний суд! — заторохтіла жінка, здійнявши руки.

З кімнати виглянув молодий вродливий

брюнет. Побачив Діда і заходився хутко натягувати на себе одяг.

Не чекаючи, поки його запросять, Дід увійшов до помешкання. У просторій кімнаті було наклеєно безліч дешевих фотографій церковної тематики. На одній стіні, яка, певне, правила за вівтар, акуратно підвішено штук із п'ятнадцять лампадок. Вони всі горіли, а вікна були зашторені. У кімнаті ще стояло ліжко, стіл і чотири стільці. На підлозі лежав старий джутовий килим. Над ліжком висіла велика дерев'яна ікона.

— Добродійко, чи ви не знаєте брата Партеніє? — спитав Дід. Йому зробилося моторошно в цій кімнаті.

— На все воля божа, а ми служимо господу нашому.

Дід відчув, як у нього закипає злість.

— Зажди, хлопче, куди це ти поспішаєш? Скажи мені, будь ласка, хто ти?

— Він художник, племінник мій, я ним опікуюся. Крім мене, хлопець не має нікого в світі.

— І тому він приходить до вас помолитися, чи не так, пані?

— Усі мають право молитися, — втрутився брюнет, пронизавши Діда поглядом блискучих очей.

— Певна річ, — відповів Дід, — але мені дивно, що ви, такий молодий, не можете знайти для себе цікавішого заняття. Є стільки розваг…

— Життя — то суєта суєт, — промовив молодик і пішов до дверей.

Дід хотів затримати його, але передумав. Конче потрібно поговорити з мадам Боздог, а хлопець був би зайвий при розмові.

Дід почув, що вони шепочуться в коридорі, хутко вставив у вухо апарат, але нічого не розібрав, крім «з нами бог». Ледве встиг сховати апарат, як до кімнати повернулася «сестра Амалія» — так назвав її художник, коли прощався.

— Так ти, сестро Амаліє, нічого не знаєш про брата Партеніє?

Жінку вразило, що цей незнайомець називає ім'я, відоме лише небагатьом людям, які зв'язані суворою клятвою. Але вона швидко отямилась і незворушно відповіла:

— Тільки бог усе знає, — і повернулася до лампадок, молитовно склавши руки.

Дід якийсь час мовчки розглядав її. Незважаючи на шпакуваті скроні, мадам Боздог була ще «жінкою у формі», як полюбляв говорити Панаітеску. З ліжка, поспіхом прикритого ковдрою, звисав рукав синьої чоловічої піжами.

— Мадам Боздог, мушу вам сказати, що я також віруючий чоловік, але водночас служу вірою і правдою в одній поважній установі і не можу гаяти часу. Отож відповідайте, будь ласка, на мої запитання. Бог анітрохи не замішаний у справі, яка мене зараз цікавить.

Жінка благочестиво перехрестилася, її очі враз пойнялися туманною поволокою. Вона сіла на стілець і некліпно дивилася на Діда.

— Мадам, хоч ви й будете

заперечувати, але мені відомо, що у вас збираються люди певного віросповідування. Керує цією сектою брат Партеніє. Тут була також Дойна Чумедря. Я хочу знати, чи заходила вона до вас учора.

Жінка мовчала. Раптом Дід побачив, як її очі вирячились, а тіло почало здригатися. Вона впала на підлогу, ніби мішок з борошном, і затіпалася в корчах. Поли халата розійшлися, відкривши зовсім голе тіло. Дід кинувся до ванної, щоб принести холодної води. На превеликий свій подив, він побачив там під занавіскою багато, десятків зо два, халатів, кожен на окремому плічку. На поличці було кілька приладь для гоління. Дід налив у склянку води й підійшов до жінки. Вона ще корчилася, проте конвульсії трохи ослабли. Очі вже заплющилися, а роззявлений рот щирився великими міцними зубами. Дід линув їй на обличчя води, та це анітрохи не допомогло. Обвів поглядом кімнату, чи немає телефону. Не видно. Тоді він вийшов на площадку її подзвонив у сусідню квартиру. Відчинив чоловік років на сорок, кругловидий, у майці й спідніх. Тримав у руці куряче стегенце.

— Вибачте, будь ласка, я з міліції, прийшов до мадам Боздог. Чи ви не зможете допомогти мені? Здається, в неї напад епілепсії. Упала на підлогу, корчиться. У вас є телефон?

— Та ви не турбуйтеся, товаришу. Якби хто-небудь дав їй лад, усе б швидко минулося.

— Не розумію. Як це «дав їй лад»?

— Ну, гадюк напустив би на неї або чортів. Вона з секти трясунів. Коли б я не був одружений, сам би записався до них, — сказав чоловік і зачинив двері перед носом у Діда.

Старий повернувся до помешкання мадам Боздог. Вона сиділа на стільці, наче нічого не сталося. Руки складені на колінах, а зеленаві очі дивилися на Діда так, ніби він був скляний.

— Ти хоча б попередила мене, що будеш лякати. Мушу зізнатися — давно такого не бачив. Отже, бог не дозволяє тобі розповідати про брата Партеніє і сказати, чи була тут учора Дойна Чумедря?

— Усе знає тільки бог.

Дідові ця комедія набридла.

— Ось що, громадянко, — суворо сказав він, — у мене часу небагато. Якщо не відповіси мені зараз, то завтра о десятій годині тебе викличуть до міліції. Зрозуміла?

— На все воля божа. Коли Всевишній дасть нам силу, м» все зможемо.

— Постарайся, щоб він дав тобі сили.

Дід устав, ніби зібрався йти

Мадам Боздог упала перед ним на коліна, обхопила його ноги:

— Не йди в сонм нечестивців, які замучили господа нашого. Не носи сутани диявола, бо ніколи не буде тобі спасіння.

— Будеш ти відповідати на мої запитання чи ні?

— Я не знаю ніякої Дойни Чумедрі, а про брата Парте… зроду не чула.

— Щось мені не віриться, ніби бог, від чийого імені ти говориш, звелів тобі брехати.

— Бог усе бачить і все знає.

— І занадто часто прощає навіть тих, хто згадує ім'я його всує, — сказав Дід і пішов до дверей.