Смерть манекенниці
Шрифт:
— З розповіді вашого батька я зрозумів, що ви не були знайомі з Йоаною Рареу, яку збито вашою машиною, — почав Дід.
Хлопець відповів не зразу. Встав і підійшов до вікна. Відчинив його. Заходив по кімнаті, з усього видно — хвилювався.
— Так вам сказав батько?
— Так.
— Либонь, він має рацію, — сухо промовив Василе і сів на стілець. Тепер Дід не бачив його обличчя.
— Знаєте, пане Скурту, той факт, що саме ви повідомили в міліцію про зникнення машини, великого значення не має. Але цією машиною вбито людину, знайому вам, і то досить близько, дарма що ви це заперечуєте. Отож подумайте
Хлопець анітрохи не здивувався, що Дід знає про його зустрічі з Йоаною. Він уперто кусав нігті, втупивши погляд у стіну, і мовчав.
— Не хочете говорити? Розповідайте, щоб нам не гаяти часу.
— Я знав Йоану. Кохав її… Це моя перша любов… Хотів одружитися з нею… Батьки були проти.
— Йоана поділяла ваші почуття?
— Гадаю, що так.
— Ви не зовсім певні?
— Останні п'ять місяців вона не хотіла мене бачити.
— А ви шукали зустрічей з нею?
Хлопець підніс до очей великий палець правої руки, уважно поглянув на нього і засунув до рота. Помітивши невдоволення на Дідовому обличчі, швидко сховав руку в кишеню.
— Так, я намагався з нею зустрітися, але вона уникала мене. Я певний, щось у неї скоїлось. Я не розумів, у чому річ. Але, безперечно, за ці п'ять місяців щось сталося. А хто вам сказав, що ми були знайомі?
— Це не має значення. Коли ви справді її кохали, то саме ви й мусите передовсім допомогти мені. Думаю, вам не байдуже, що її немає серед живих. Інакше мені було б дуже важко повірити в щирість ваших почуттів.
— Я мучився кілька місяців. Не міг спати. Не давало спокою питання: чому вона раптом почала уникати мене? Що їй приключилося?
— Оце б і я хотів зрозуміти, любий хлопче. Як ви з нею познайомилися?
Василе запалив сигарету, тоді похопився й запропонував Дідові. Але той відломив половинку своєї сигари.
— Мама інколи не відмовляється від подарунків, вона лікарка, — пояснив хлопець, звідки в нього чужоземні сигарети. — Ми з Йоаною разом училися, тільки не в одному класі — я старший на рік. Бачив її на перервах, часто ходив слідом. Вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, коли я заприсягся одружитися з нею, як тільки ми повиростаємо. Я цілий рік проводжав її зі школи додому й жодного разу не обізвався. Як би вам пояснити… Ніби в мене була потреба охороняти її… А в дев'ятому класі, точно пригадую навіть день — це було в четвер, я після уроків діждався її в парку, коли вона йшла додому, і без ніяких пояснень сказав, що через два роки я вступлю до інституту й мрію одружитися з нею.
— Вибачте, що перебиваю вас. Чи були між вами інтимні стосунки?
Хлопець заперечливо хитнув головою.
— Будь ласка, говоріть тільки правду, від цієї відповіді надзвичайно багато залежить.
— Та чому б я приховував? Йоана була дівчина. Вона мені сказала, що ніколи не належатиме нікому, крім чоловіка, з яким одружиться.
— Як саме відбувся між вами розрив?
— Ми домовилися зустрітися в суботу, як завше. Вона не прийшла. Я побіг до неї додому, а її подруга, що мешкала разом з нею, сказала, ніби Йоана не хоче бачити мене. Звісно, я не повірив. Відіпхнув Дойну (так звуть ту дівчину) і зайшов до кімнати. Йоана лежала на канапі. Дивилася в стелю якимось відчуженим поглядом. На мене й не глянула. Не знаю,
Дід погасив сигару.
— А вона не пояснювала, звідки така огида?
Хлопець трохи подумав.
— Ні.
— Може, ви все-таки знаєте причину, але як не хочете казати, то я не змушую. Це ваше право. Йоана часто бувала тут?
Василе Скурту почав пригадувати.
— Ні, не дуже часто. А після одного вечора зовсім перестала заходити до нас. Тоді саме завітав і мамин приятель лікар Петрашку. Він спробував залицятися до неї, і Йоана призналась мені, що цей чоловік їй дуже не сподобався і вона не хоче бувати в нас.
— А не пояснила, чим саме він їй не сподобався?
Хлопець знову заперечливо хитнув головою.
— І де ж ви після того зустрічалися?
— Їздили машиною за місто. Найчастіше на берег Арджешу, влітку. Зимою бували в Бенясі. Сиділи в машині або прогулювалися.
— Лікар Петрашку — друг вашої сім'ї?
— Він приходить до нас частенько. Лікує батька.
— А де ваш брат?
Хлопець здригнувся.
— Ви його знаєте?
— Бачив уранці, коли ви ховалися в цій кімнаті.
— Батько сказав, що мені ліпше не втручатися в цю брудну справу, і не дозволив виходити. Брат живе в суміжній кімнаті. Зараз пішов на прогулянку з собакою. Він мені брат лише по матері. Батько одружився з мамою, коли Вінченціу було два роки.
— Давно він хворий?
— Коли йому було три роки, він упав з балкона.
— Йоана коли-небудь бачила Вінченціу?
— Мушу вам зізнатися, я, поки міг, приховував його. Мама зробила в спальні переділку, і Вінченціу може вийти тільки через їхню кімнату. Йоана злякалася, коли вперше побачила його. А потім звикла. Думаю, вона його жаліла. Кілька разів навіть просила взяти на прогулянку з нами. Та ми, власне, й машину купили, щоб мати змогу вивозити його на свіже повітря.
— Здається, його хвороба невиліковна?
— Лікар Петрашку сказав, що йому може допомогти тільки чудо. Хіба сильний емоційний шок викличе функціональну зміну залоз внутрішньої секреції. Ви знаєте, Вінченціу страшний лише на вигляд, але він не ідіот. Ми з мамою навчили його читати і писати. Він читає досить багато, поки не почнеться криза.
— А в чому виявляються кризи?
Василе протер очі і відповів:
— Плаче. Кілька днів поспіль, з ранку до вечора. Беззвучно. На кілька тижнів упадає в цілковиту прострацію. Останнім часом виходить із цього стану все важче й важче.
— Скажіть, будь ласка, у вас немає хатньої робітниці?
Василе почервонів, опустив очі.
— Жодна з них у нас довго не затримується. Зараз приходить літня жінка, тричі на тиждень.
— А чому вони йдуть від вас? — спитав Дід, перекладаючи з місця на місце сірникову коробочку, щоб не бентежити Василе поглядом.
— Кому ж приємно лишатися в квартирі з Вінченціу? Не треба забувати, що фізично він розвинений нормально.
— Йоана не боялася його?
— Ні. До речі, після того як вона перестала в нас бувати, кризи у Вінченціу почастішали. Але не дуже замислюйтесь над цим. Я не допускаю думки…