Смерть манекенниці

Селкудяну Петре

Дід підвівся.

— Скажіть, пане Скурту, протягом останніх трьох місяців ви були на морі?

Хлопець також устав.

— Ні.

— А хтось із вашої сім'ї?

Василе подумав.

— Батько й мама були з лікарем Петрашку.

— Вони їздили тією машиною, яку було викрадено?

— Ні, машиною лікаря Петрашку.

— А чому не своєю?

Хлопець стенув плечима.

— Ось моя адреса, пане Скурту. Я хотів би, щоб сьогодні о шостій вечора ви зайшли до мене. Гадаю, у нас інтереси спільні. Хочу відразу сказати вам: я дуже сумніваюся, ніби то був нещасний випадок. Але це тільки між нами.

Дід вийшов на вулицю. Побачив на розі Вінченціу. Ранком у помешканні

він не звернув уваги на зріст хлопця. Вінченціу був вищий від брата і кремезніший. Але його велика голова ледь трималася на тонкій шиї. Вінченціу всміхнувся до якоїсь дівчини, і Діда від тої усмішки пройняв дрож. Злякана дівчина пробігла мимо, не озираючись. Собака, що його вів на поводку хлопець, виявився не пуделем, а бульдогом.

Дід забрав Ельзасця від будки міліціонера, якому залишав його, й пішов до телефону-автомата, щоб доповісти Алексіу про свій візит до Скурту.

6

З лікаркою Камелією Скурту Дід розмовляв у її неврологічному кабінеті другої дитячої лікарні. В першу мить його вразила краса цієї жінки, їй було за сорок, і він сподівався побачити стомлену, виснажену не так роботою, як власним горем людину. Таке нещастя з Вінченціу, хвороба Леонте… «Цікаво, цікаво», — подумав Дід і сів на стілець, призначений для пацієнтів, іншого тут не було.

Великі чорні очі Камелії сяяли на чистому, як і в обох її синів, обличчі, тонкі, але чітко окреслені губи вигравали від сусідства чудових білих зубів — усе це справило на Діда надзвичайно приємне враження. Особливо ж приваблювала усмішка, а Камелія всміхалася часто і ставала тоді схожою на безтурботну пустотливу школярку, впевнену в собі. Дід бачив її фотографію, коли розмовляв із Леонте, але то була бліда копія цієї повної сили й здоров'я жінки.

— Чоловік казав мені про ваш візит, — повела мову Камелія, давши перед тим розпорядження медсестрі, щоб її не турбували.

— Так, добродійко, і це правда. І ви, либонь, здогадуєтесь, чому я вами зацікавився.

Камелія вийняла з кишені стетоскоп, мабуть, він їй заважав, і поклала на столі поруч із молоточком, яким перевіряла рефлекси пацієнтів.

— Насамперед я хочу вам сказати, що мій син зовсім не причетний до розслідуваного вами інциденту. Мій чоловік, напевне, казав вам, ніби Василе не був знайомий з Йоаною. Це зрозуміло, адже Леонте ніколи не відзначався сміливістю, головне для нього — уникнути зайвого хвилювання. Насправді ж Василе не тільки був із нею добре знайомий, а й кохав її, ба навіть хотів одружитися. Я не дозволила. Гадаю, кожна мати на моєму місці вчинила б так само. Мій обов'язок — поставити його на ноги, дати можливість досягти чогось у житті, а вже потім нехай вирішує сам.

— Скажіть, будь ласка, добродійко, — перепинив Дід, — ви були вдома тої ночі, коли зникла машина?

Камелія суворо глянула на нього, відтак засміялася, зблиснувши ідеально красивими зубами.

— Хіба я схожа на жінку, що розгулює ночами, тоді як її нещасне сімейство сидить удома?

Дід наморщив лоба.

— Перепрошую, ви хибно мене зрозуміли. Я не маю звички підміняти правду вигадками. Але ж бувають випадки, і це абсолютно нормально, коли людина змушена вийти з дому вночі. Скажімо, вас можуть викликати до хворого…

— Дорогий товаришу, повірте, я прагну допомогти вам, хоч і маю обмаль часу. В ім'я правди, якою дорожу так само, як і ви. Йоана не була мені чужою. І взагалі не можна байдуже ставитись до людини, що заходила в твій дім, обідала за твоїм столом, тим паче була любою твоєму синові. Природа обдарувала мене оптимізмом і здоров'ям, либонь, для того, щоб компенсувати жорстокість долі. Тому я й борюся зі своїми бідами,

хоч, повірте, це дуже нелегко. Я вивчала психіатрію, але змінила спеціальність, аби спробувати допомогти синові. Досягла багато чого — інакше Вінченціу був би все життя прикутий до ліжка. Я певна — він зможе одужати повністю. Мабуть, вам дивно, але мусите знати: я живу і працюю заради Вінченціу. Він ні в чому не винний, це життя несправедливе до нього. Може, я погана дружина, може, приділяю недостатню увагу молодшому синові, але мати завше боліє душею за нещасну дитину.

Очі Камелії злегка затуманились, на них виступили сльози.

— Я вас розумію, добродійко, — сказав Дід, — і дуже прошу: не вважайте мене надокучливим. Я мушу дещо уточнити. Керуюся винятково гуманними мотивами, як і ви. Наскільки мені відомо, тільки ви і Василе можете водити машину.

— Так, це правда. Але частіше нею користується Василе. Певна річ, на дозвіллі. Він готується до екзаменів. Я ж їжджу лише на роботу і з роботи.

— А лікар Петрашку позичав коли-небудь у вас машину?

Камелія ледь помітно спохмурніла.

— Кілька разів. Тоді його машина стояла на ремонті. Він лікує мого чоловіка. Ви ж бачили, у якому стані Леонте, — майже два роки паралізований. Хоч я не вірю в надприродні сили, але часто мені здається, ніби над нашою сім'єю нависло якесь прокляття. Мій батько був шахтар, перший чоловік — інженер на шахті. Батько був прекрасна людина, та коли втратив роботу (шахту закрили) — запив. Якось узимку я знайшла його мертвим у вибої, де він пропрацював усе життя. Серцевий напад. Хотів вибратися нагору запасною галереєю, але серце не витримало. Я залишила свого першого чоловіка, коли він уперше прийшов додому п'яний. Він не був п'яниця, але мені огидні навіть пляшки на крамничних прилавках. Ще перед одруженням я просила його ніколи не напиватися, бо я не витримаю. Та він не послухав. Я переїхала до Бухареста разом із Вінченціу. В три роки хлопчик упав із балкона. Ви його бачили. Отож у мене є підстави вважати, що нас переслідує зла недоля.

Відчинилися двері, медсестра поставила на стіл тацю з двома чашечками гарячої кави.

— Красно дякую. Лише справжні медики можуть відгадувати бажання пацієнтів, — сказав Дід.

— Кава підбадьорює.

— Згоден.

Дід відпив кілька ковтків і, попросивши в Камелії дозволу, запалив половинку сигари.

— У вас дивний фах, — зауважила Камелія, також запаливши. — Ви, мабуть, підозрюєте геть-чисто всіх. Чи я перебільшую?

— Ні, не перебільшуєте, — всміхнувся Дід. — Ваш фах подібний до мого. Коли до вас приходить хворий, ви ставите діагноз методом виключення. Досліджуєте не лише те місце, на болі в якому скаржаться. Буває й так, що нічого не знаходиться. Пацієнтові острахи виявляються даремними. Тоді ви заспокоюєтеся самі й заспокоюєте відвідувача. Я роблю так само. Не хочу приховувати — справді, для мене кожна людина, так чи інак причетна до розслідуваної справи, залишається можливим правопорушником, аж поки я не впевнюся в її невинності. Такі правила мого ремесла, яким я займаюся з невеличкими перервами ось уже п'ятдесят літ.

— Щиро кажучи, не до вподоби мені ваше ремесло, — всміхнулася Камелія.

— Ви, добродійко, не шкодуєте сил для того, щоб члени нашого суспільства були здорові. Запевняю вас — це і моя мета. Отож не будемо відхилятися від теми нашої розмови. Я чудово розумію, що ви дуже зайняті, але дозвольте поставити ще таке запитання: у вас лише одна пара ключів від машини?

— Одна.

— Мене дивує, що хатні робітниці у вас довго не затримуються. Чим ви це пояснюєте? Не гнівайтесь, адже ми обоє зацікавлені якнайшвидше закінчити розмову, хіба не так?