Смерть манекенниці
Шрифт:
— Ну, хлопче, здається, ми маємо важливу справу, — звернувся Дід до собаки, що байдуже дивився на нього, висолопивши язика.
— Куди поїдемо цього літа відпочивати, шефе? — шанобливо спитав Панаітеску. За сорок літ спільної праці він пройнявся великою повагою до Діда, можна сказати, був захоплений ним.
— У морг, Панаітеску, в морг, — відповів той, не дочувши запитання і думаючи про своє.
Водій був шокований такою відповіддю, і швидкість тридцять кілометрів за годину, якої він ніколи не перевищував,
— Обережність — мати мудрості, — сказав Дід, зиркнувши на спідометр: він не зрозумів, у чому справа.
2
Сидячи на стільці біля анатомічного столу, Гогу Помішор задумливо дивився на труп. Не міг одвести від нього очей. Навколо було багато квітів, і Дід подумав, що тільки Гогу, чоловік щирий і душевний, міг принести їх сюди. Час від часу патологоанатом зітхав і тильним боком долоні змахував із чола великі краплі поту. Він і Діда помітив не відразу і не привітав його радісним жестом, хоч вони й не бачилися кілька місяців.
— Не можу, — промовив Гогу і заходив по кімнаті. — Така вродлива і юна…
На столі лежало тіло Йоани Рареу. Дід упізнав її, вона була незрівнянно вродливіша, ніж на фотографіях, які приніс капітан Алексіу. Великі розплющені очі випромінювали зелене світло, у них застиг подив. Попри всі свої намагання, Гогу так і не зміг стулити їй повік. Уперше за сорок літ роботи він не наважувався розітнути труп.
— Ну ніяк не можу… Бачиш, як вона дивиться… У мене таке відчуття, ніби вона жива, тобі не здається?
Дід нічого не відповів, стан друга був йому зрозумілий: важко втручатися в довершену природну красу.
Він пішов у суміжну кімнату, увімкнув електроплитку і поставив на неї воду для кави. Узяв із письмового столу свіжі газети. Нехай Гогу побуде кілька хвилин сам, зосередиться і розпочне роботу. Він виконає її бездоганно.
— Ніхто не приходив поглянути на неї? — спитав Дід, нюхаючи запашну каву.
— Ніхто… Цією справою займаєшся ти?
— Я. І довго чекати не можу… У мене обмаль часу, рівно стільки, щоб прочитати міжнародну хроніку і випити кави.
Остання фраза ніби підштовхнула Гогу. Він причинив двері, і через кілька хвилин Дід почув знайоме насвистування — звуковий супровід чіткої і впевненої роботи старого лікаря.
— На третьому місяці вагітності, — пролунав голос патологоанатома.
Дід швидко вийняв з кишені картку й почав записувати.
— Смертельний удар в основу черепа, — додав Гогу.
На якийсь час запала глибока тиша. Дід прислухався, тримаючи олівець напоготові.
— Сліди пальців на шиї, намагалися душити.
Занотувавши це, Дід сховав картку — уже не сподівався почути щось важливе. Він переглянув статті на четвертій сторінці й відчув, що очі стомилися. Читав Дід рідко, про новини довідувався
Дід відчинив двері і побачив, як Гогу старанно підмальовує вії покійниці. На столі були флакони з рум'янами, пудра, фарби.
— Яка твоя думка, Гогу?
— Та ж сама, що й у товаришів з міліції.
— Але ж немає слідів від удару на ногах. Спочатку буфер збив би її з ніг, а вже потім проломився б череп, — зауважив Дід.
— Твоя правда. Але дівчина могла наскочити на капот, а після того вдаритися черепом.
— На капоті немає жодної подряпинки.
Гогу стенув плечима і знову сів на стілець.
— За все життя не бачив таких очей, — промовив він.
Дід швидко вийшов. Панаітеску робив біля машини гімнастичні вправи.
— Через рік-два у мене цього пуза не буде! — виголосив він.
Дід почав мовчки ходити по тротуару — три кроки вперед, три назад. Панаітеску догадався: він чимось збентежений.
— Колего, — озвався нарешті Дід, — гадаю, після багатьох літ нашого співробітництва настав момент, коли я можу доручити тобі важливу справу. Звісно, всі витрати моїм коштом.
Панаітеску зрадів, але водночас і злякався:
— Сподіваюся, це не дуже небезпечно? Не хотів би я в мої роки ризикувати через якусь дівку.
Дід спохмурнів.
— Оцей ключ запалення залишено у машині. Він не заводський. Обійди всі майстерні і довідайся, де його виготовили і — ще важливіше — хто замовляв.
Панаітеску витер піт і задоволене всміхнувся.
— Зрозуміло, шефе.
— А тепер відвези мене на вулицю Тиху, номер сорок перший.
«Б'юїк» плавно зрушив з місця. Панаітеску запитав:
— А як мемуари, шефе? Хотілося б і мені прочитати, особливо ті місця, де й про мене згадується.
— Шановний Панаітеску, я ж обіцяв залишити їх тобі в спадок. А зараз читати не варто, сумніваюся, що там усе припаду тобі до душі, — я твоєї персони не ідеалізував. Хоча визнаю щиро: твої міркування не байдужі для мене, тим паче що ти завзятий читач детективів. На жаль, і низькопробних.
— Мені дуже прикро, шеф, але мусите знати: читаю не все, що потрапляє під руку. Вибираю сам. Одну хвилинку…
Панаітеску зупинив машину і витягнув з-під свого сидіння книжку.
— Погляньте, мені здається, те, що зробив чи зробили з дівчиною і машиною, автор «проробив» десять років тому в цій книжці.
Дід розгорнув книгу.
— Усе дуже просто, — вів далі Панаітеску, — вони кохалися, а коли звабник довідався, що дівчина завагітніла, він вивіз її за місто, висадив з машини, збив, залишив машину на місці злочину, а сам спокійнісінько повернувся додому і повідомив у міліцію, що в нього викрадено автомобіль. Злочинець, на мою думку, там, куди ми їдемо.