Смерть Верґілія
Шрифт:
— Ти — Верґілій.
— Я був ним колись і, може, стану ним знов.
— Ще ні — й усе ж таки вже, — мов на потвердження слів цих, злетіло з уст хлопчика.
Це була втіха, щоправда, лише така, на яку здатна дитина, — втіха, однак, не цілковита.
— Це — дім, де імена всі позичені… Навіщо мене ти привів сюди? Це — дім для гостей.
І знову та сама усмішка злагоди, дитяча усмішка, майже шельмівська, а проте сповнена глибокої обізнаности — дуже глибокої, можна навіть сказати, якоїсь позачасової.
— Я до тебе прийшов.
І, дивна річ, тепер його відповіді виявилось досить, так ніби це і була цілковита втіха; цієї відповіді вистачило навіть для другого запитання, яке, що було, мабуть, іще дивніше, ніби випливало із першого, — ще дивніше, позаяк було неминуче:
— А ти сам чи не з Анд? І куди ти ведеш мене — бува, не до Анд?
Він не знав, чи вимовив це запитання вголос насправді, знав лишень, що не хоче чути ніякої відповіді, ні ствердної, ні заперечної, бо хлопчик ані міг бути з Анд, ані не міг бути звідти, надто страшне було перше, надто безглузде — друге. Ні, не чекав він на жодну відповідь, і добре, що не дочекався; та яке нестерпуче було бажання лишити хлопчика тут, яке нестерпуче було бажання дихати на повні груди, дістати спокій і дати волю уяві; ох, це бажання вже саме по собі було уявою. Пломінці на свічках схилялися від легенького повіву повітря, що напливало, немов прохолодна, ніжна й глибока туга, випливало із ночі і вливалося в ніч; підвісний срібний світильник край ложа тихенько погойдувавсь на довгому ланцюжку, а за вікном понад дахами тремтіли й танули випари міста, переходячи в пурпуровий, пурпурово-фіолетовий серпанок у синіх і чорних, колихких і незбагненних сутінках.
Дихати, спочивати, чекати, мовчати. Випливаючи з ночі, в ніч уливаючись, пливе мовчання, пливе довго-довго, поки він зрештою уриває його.
— Підійди,
Але й після того, як той присів поруч навпочіпки, знов запало мовчання; поринувши в нього, вони наслухали мовчанку ночі. Звідкись іздалека долинав галас — галасував спраглий до видовища люд, на святі галасувало юрмище, клекотала жива стихія — клекотала пекельно, глухо, спокусливо, розбещено, невідворотно і невідпорно; воднораз дико й сито, сліпо і зрячо вирував, тупотів натовп, що в оманливім, позбавленім тіней світлі від багать і смолоскипів рветься до повної лих безодні ніщоти, рветься майже без будь-яких шансів на порятунок, майже не думаючи про порятунок; та чи не бринить і в цьому усьому — і що пильніш прислухаєшся, то виразніше чуєш — чи не бринить і в цьому усьому пісня мовчання, чи не бринять від давніх-давен і навіки-віків дзвіночки мовчання, переростаючи в мідний передзвін ночі й передзвін людських стад; тихо співає ця стадна ніч, тихо зітхає це юрмище-стадо у своєму великому сні; глибоко-глибоко під гумусом буття, тайкома, мов дитя, шурхочучи тінями, наперекір долі, наперекір випадку й не піддаючись розпусті, мешкає ніч; з неї і проростає жива стихія, напоєна шумовинням соків нічних і просякнута сном, і її споконвіку насичує джерело щирости і любови, а з них у невимовно химерному переплетінні і поєднанні виходять рослини, тварини і люди, заслоняючи одне одного, бо в розкошах сну таїться прокляття повернення, і простирається понад ніщотою благословенна опона буття, сон-ніщота понад ніщотою.
О стихія земного! Світ етеру й світ ночі у невпинному ритмі вдиху і видиху поміж подвійною звабою — величчю тіні й відсутністю тіні, о незмінні припливи й відпливи у плині подій, затиснені поміж двома полюсами позачасовости, тваринного і божественного безчасся; о, в усіх жилах земної стихії, в усьому, що проросло із землі, струмує угору ніч, обертаючись безперестану на усвідомлення і невсипність, водночас усередині і зовні, з аморфного ліплячи насичені темінню й тінями образи, і тоді поміж буттям і ніщотою, в такому витанні витаючи, світ стає темінню й світлом, природу подвійну свою являючи, зі світла і тіні зіткану. Вічно дзвенять у душі, то гучніш, то тихіш, та повік не змовкаючи, тронки ночі, тронки черід і отар, вічно лунає лев’ячим риком день, вражаючи світлом своїм і звичністю, — золотий ураган, що поглинає живу стихію…
О пізнання людське, ще не пізнання, але вже й не мудрість, воно постає із гумусу буття, постає із живої стихії, з мудрости матерів, підносячись до смертельної чистоти надсвітла, наджиття, підносячись до пломінкого пізнання батьків, підносячись до холоду; о пізнання людське, що не має коріння, що вічно у русі, воно не сягає ні глибин, ні високостей, а незмінно затримується на сутінковім порозі поміж ніччю і днем; зітхання і подих у проміжному царстві зоряних сутінок, поміж життям огорнених ніччю стад і поміж смертю омитого світлом усамітнення, поміж мовчанням і словом, яке знов повертається до мовчання. Далебі, ніщо на землі не спроможне позбутися сну, і лише той, хто ні на мить не забуває про ніч, яка в ньому живе, спроможний замкнути кільце, спроможний вернутись із безчасся початку до безчасся кінця, спроможний щораз починати коловорот спочатку, мов те тіло небесне в незмінному плині часів, яке устає із сутінків і зникає у сутінках; о, це народження і відродження у стихії нічній і зі стихії нічної, о, ці пологи, що їх приймає день, світло якого поринуло в темряву, — день, що несе в собі ніч. Далебі, отакі й були ночі — всі ночі його життя, всі ночі його блукань, ночі його безсоння, ночі, сповнені страху впасти у забуття, загроза якого чаїться під сподом ночі, страху перед безтінням, що панує вночі, страху втратити Пана, страху, який знає про небезпеку безчасся подвійного, — отакі і були далебі ночі ті, що їх на своєму порозі спинило подвійне прощання, ночі сну світового, неминуче-незмінного і повсюдного, — чи то на майданах, чи то на вулицях, чи то у шинках, — сну, неминуче-незмінного справіку в сотнях і тисячах міст, сну, нечутне відлуння якого нечутно з усіх часових далечин долинає — і що нечутніше, то настійніше; люд шаленів, але й це також був сон, хай у палатах, у силі-силенній палат, хай світу цього можновладці збирали свята і банкети у вирі вогнів і музики, серед сили-силенної усмішок, серед сили-силенної догідливо схилених тіл, хай можновладці й самі розпливались у догідливих усмішках, і самі схилялись догідливо, — це також був сон; хай палали повсюди сторожові багаття, не лише перед замками, але й там, де точилась війна, на кордонах, на чорних, як ніч, річках і на шелестливих нічних узліссях, де із пітьми з бойовими криками стрімко вискакують дикуни-завойовники, — і це також був сон, як і сон, як і сни сили-силенної отих голих старців, що у смердючих барлогах марнують у сні рештки свого животіння, як і сон немовлят, безсонні сни яких переносять їх із убозтва й нужди, де вони народились, до похмурого животіння в майбутнім житті, як і сон тих рядами закутих рабів-веслярів, що вилягають покотом, мов черва одурманена, на банках в утробах галер, на дерев’яних палубах, на линвових бухтах; сон, сила-силенна снів, стадо, сила-силенна стад, що постали із невиразности свого першоґрунтя, як ото пасма горбів постають після нічного спочинку в долині, розкошуючи у вічній стихії материнства, в постійному поверненні, яке ще не стало безчассям, однак що земної ночі породжує його знов і знов; авжеж, такі були ночі, такими вони і лишилися, така була й ця, такою вона, либонь, навіки й зостанеться — ніч на самісінькій межі безчасся й часу, прощання й повернення, стадної спільности і самоти найсамотнішої, страху й порятунку, і його, хто до цієї межі прикутий, хто ніч у ніч тут на щось очікує, сумуючи в сутінках на краю ночі, в присмерку на краю світу, його, хто достеменно знає, що таке сон, щось піднесло до чогось уже незмінного і, творячи з нього постать, скинуло звідти назад, відкинуло до сфери поезії, до проміжного царства земного пізнання, до проміжного царства матерів, мудрости і поезії, до сну по той бік сну, до того сну, що вже торкнувся відродження і становить мету нашої втечі — поезію.
Втеча, о втеча! О ніч, о година поезії! Адже поезія — то невсипуще око очікування в сутінках, поезія — то безодня в передчутті сутінків, очікування на порозі, спільність і самота воднораз, поєднання і страх перед ним, цнотливість у поєднанні, цнотливість така, як сон заснулого стада й усе ж таки — страх перед розпустою… О, поезія — то очікування, ще не від’їзд, але вже прощання, безперестанне прощання. Він невиразно відчув, що хлопчик, навпочіпки сидячи, прихилився плечем до його коліна, обличчя малого, сховане у його власній тіні, він не бачив, а лише вгадував, він бачив лише темну кучму, в якій грали відблиски від свічок, і думав про ту страхітливу щасливо-нещасну ніч, коли він, гнаний долею, закоханий і зацькований, прийшов до Плотії Гієрії й читав їй вірші, їй, що перед ним сиділа навпочіпки, в холоднім чеканні застигнувши, холодно-замкнена…Та еклога, написана на бажання й замовлення Азінія Полліона, була про чарівницю, — еклога, що ніколи не вдалася б йому так добре, якби він, складаючи її, не думав про Плотію, якби той твір не надихали пристрасть і потаємний потяг до жінки; так добре еклога вдалася йому лише завдяки тому, що від самого початку він знав: доля не судила йому ступити колись за межу й увійти в ніч досконалости і єднання; ох, йому саме тому й довелося читати еклогу, що воля до втечі жила в ньому здавна, і всі сподівання й побоювання сповнились, обернувшись прощанням. І таких самих, тільки ще глибших мук і страждань прощання мав згодом зазнати й Еней, коли, гнаний незбагненно загадковим перебігом поетичної долі, пустився на своїх суднах у ту невідворотну втечу, Дідону покинувши, навіки відмовившись від спільного ложа, від спільних ловів, розлучаючись навіки із нею — з тією, котра була йому солодкою тінню реальности, солодкою тінню жадання, навіки відмовляючись від тієї нічної печери кохання, того сховку від бур і штормів. Так, він і Еней, Еней і він, — обидва вони втікали насправді, то було не лише надто довге прощання, як у поезії, вони утікали з її, поезії, проміжного царства, так ніби воно не було придатне для живої людини, хоч те царство — це й царство кохання… Куди ж вони так утікали? З безодень яких і глибин приходив той страх перед материнськими закликами Юнони? Ох, кохати — це, по суті, поринати у дзеркало ночі, поринати на її правічне дно, де сон обертається на безчасся, не дійшовши власної межі, поринати на правічне дно того, що не набуло форми, чого не можна розгледіти, того, що невсипущо підстерігає миті, щоб вирватися назовні, по собі залишивши руїни. Міняються тільки дні, час тече тільки крізь них, і його рух око бачить тільки ясного дня; око ночі велике і, навпаки, нерухоме, і в його глибині зачаїлось кохання; це око порожнє, палюче й застигле у зорянім сяйві, непідвладне часам, ніч у ніч, незмінно й невтомно воно відновляє в собі земне безчасся — творячи світи й поглинаючи їх у глибоченну свою глибочінь; вже нічого не бачачи, нічого, крім сліпучо-глибинного блиску ніщоти, це око вбирає у себе всі очі — очі закоханих, очі тих, хто прокидається, очі вмирущих,
Втеча, о втеча! Народження образу дня і спокій образу ночі — і те, й те у руслі спокійного плину безчасся! Помалу топились, опливаючи воском, свічки в канделябрі, довкола яких із монотонним і злісним дзижчанням без угаву, набридливо роїлися комарі, невтомно дзюрчав водограй у стіні, й це дзюрчання здавалось частиною невимовно позачасового, нерухомого, океанського плаву; на фризі нерухомо бавилися амурчики, позастигавши в такім неприродно погіднім, такім неприродно глибокім спокої, що він майже утратив свій образ, сливе перелившись у застигло-бурхливу нічну потойбічну тишу без меж і без краю, в одвічній її незмінності, тишу, яка, тінню розроджуючись і тінню насичуючись, довкруж поставала зігрітою диханням печерою снів із їхніми припливами і відпливами, поставала невиразним мовчанням, повитим безгомінню птахів-громів під незахмареним зореплавом. Бо хоч би там хто чи хоч би там що улягавсь чи влягалося на ніч, впиваючись спокоєм, одне одним впиваючись, розкошуючи в тіні, тінь одне одним даруючи, душу до душі пригортаючи, подружжя єднаючи, ховаючи юнку в обіймах коханого, хлопчика — в обіймах коханця, хоч би там що серед ночі ставалося, все це — лише невіддільне і темне відлуння її ще глибшої темряви, відблиск її блискавиць, що розтинають темряву, це — падіння у грозове бездоння, з якого зірвано покривало сну; і хоч би там як ми волали до матері, благаючи захисту від нічної грози, мати від нас так далеко, вона така недосяжна спогадам, що з дитинства тепер час від часу доходить не захист і втіха, а лише невиразний трепет або принаймні напівзнайомий-напівчужий подих давно зниклої батьківщини, подих спокою перед грозою. Авжеж, так і було воно, і хоч оцей такий свіжий, такий приємний опівнічний бриз ще й заносить у вікно прохолоду, хоч він ще й обіймає своїми припливами і відпливами все земне, обдає своїм подихом оливкові гаї і скошені пшеничні ниви, виноградники й рибальські причали, цим єдино-єднальним колихким нічним подихом земель і морів, що перемішує й несе на своїх лагідних долонях-вітрах їхні плоди, і хоч ці лагідні й легкі долоні, опадаючи, ніжно пестять майдани і вулиці, обличчя остуджують, розвіюють дим, угамовують пристрасті, атож, хоч нечутний цей подих, який по вінця наповнює образ ночі, який навіть вихлюпує за її вінця, викличе трепет надр незбагненних земних, що навряд чи коли й бачили світло дня, що залягають глибоко-глибоко у власній пітьмі, десь аж у серці й ще глибше, десь у душі аж і глибше, десь глибоко-глибоко в нашому «я», що й саме стало ніччю, хоч усе так і є й так і буде, — ніщо не поможе; ніщо не поможе, надто вже пізно, й ніщо вже не допоможе; знову стадам сняться напасті, знову ніяк не вгамується шаленство земне, знов не гасне вогонь, знов блискавиці ніщоти спопеляють кохання, і над печерою ночі нависла гроза безчасся.
Втеча, о втеча! Матері не докличешся. Ми осиротіли ще на самісінькому своєму стадному початку й марно кличемо у снах імена, всі вони — порожнє місце у помер-ках цілковитого злиття… А ти, мій юний нічний супутнику, що пристав до мене проводирем, — невже мені ще пощастило-таки тебе докликатись? Чия доля — твоя чи моя? — послала тебе, щоб я міг із тобою порозмовляти? Чи й ти відчуваєш загрозу собі збоку безчасся? Чи зачаїлось воно на споді й твоєї ночі, і через це ти прийшов до мене? Ох, обіприся ж на мене, юний мій брате-близнюче, обіприся на мене; я відведу свої очі від цієї загрози й переведу їх на тебе, бо маю надію — останню надію — зі своєї самотности ще повернутись до рідного краю, з тобою удвох повернутись під темне склепіння оте, що звелося в мені рідним дахом, мною уже забутим, ох, заверни ж бо зі мною до цієї домівки, яка чужиною чужою й забутою знов озивається в жилах моїх і яку я хотів би зробити й твоєю… Може, тоді і чужа чужина не буде мені вже чужою, може, і сам я чужим собі вже не буду; ох, пригорнися ж до мене, юний мій брате-близнюче, пригорнися до мене, і якщо ти смуткуєш за дитинством утраченим, якщо ти смуткуєш за ненькою втраченою, то у мені їх знайдеш, бо я візьму тебе під свою руку, під свій захисток. Замрімо ж іще раз у плинній печері ночі, замрімо іще лиш однісінький раз, прислухаймось разом до ночі, до її сонного плину, до її неминучого царства проміжного і її солодкої дійсности… Ти ще малий, любий мій брате, й не знаєш, з яких глибоченних глибин нашого «я» виринає нічна надія, така багатогранна й багатолика у своїй незмінності, така ніжно-тиха, зачаєна й сповнена туги у своєму пригніченні, що наслухати нам треба ще довго-довго, щоб почути й саму її, і тривогу її, яка нас зусібіч обступає, мов пасма гірського відлуння, мов мури відлуння, мур за муром, немов краєвид невідомий і все ж мовби поклик нашого власного серця — попри все, попри все такий владний, мовби знову ось зараз засяє сяєво давно проминулих часів, попри все такий впевнений і великонадійний, ніби в ньому — все пророцтво остаточного і незворотного… Ох, маленький мій брате, я зазнав цього всього, бо вже старий, старіший за свої роки, бо відчуваю в собі цю крихкотілість і тлінність, я зазнав цього, бо наближається мій кінець; ох, тільки жадаючи смерти, ми жадаємо жити, а в мені, скільки себе й пам’ятаю, жила-стугоніла жадоба смерти і безперервно, невпинно робила своє, тіло моє розрихлюючи й сили мої підточуючи; я постійно її відчував у собі — як страх перед життям і воднораз як страх перед смертю, відчував у ті ночі — скільки разів! — на порозі яких я стояв, на берег яких виходив, безліч ночей, що прошелестіли повз мене, і ясував їхній шелест про неї, і про розлуку, і про прощання, що приходять у сутінках, і було то вмирання, воно пропливало повз мене, і прибувало, й торкалось мене, й омивало, і обливало, затікаючи ззовні й усе ж у самому мені проростаючи. То було моє власне вмирання. Лише на смертному одрі людина пізнає єдність, пізнає кохання, пізнає перехідне царство, лише в сутінках і в прощанні ми пізнаємо сон, темна єдність якого не знає гріховности, пізнаємо, що нам, хто пустився в дорогу, вже ніколи не повернутись назад, пізнаємо саму суть гріховности, яку в собі криє повернення й тільки повернення; ох, малий мій нічний супутнику, коли-небудь усе це пізнаєш і ти, й ти коли-небудь сидітимеш на порозі — на березі свого перехідного царства, на березі прощання й сутінків, і твоє судно буде готове до втечі, до гордої втечі, яка зветься пробудженням і з якої нема вороття. Мрії, о мрії! Поки складаємо вірші, в дорогу ми не вирушаємо, поки вичікуємо у проміжному царстві свого нічного дня, ми щедро ділимось одне з одним надіями-мріями, єдністю туги, кохання надіями, і тому, маленький мій брате, задля надій цих, задля цієї туги не йди вже від мене; ім’я твого, що відкидає тінь, я знати не хочу, не хочу тебе я кликати — ні задля того, щоб у дорогу рушати, ні задля того, щоб повертатись, тільки зостанься зі мною, ти, кого я не кликав і кого не докличешся, зостанься, щоб і кохання зосталось у пророцтві своєму остаточному і незворотному; зостанься зі мною у сутінках, зостанься зі мною на березі річки, і ми помилуємось нею, боячись їй довіритись, далеко від її витоків, далеко від її гирла, недосяжні згортанню початку, одвічно недовідомому, недосяжні останньому, без тіні і хмарки роз’єднанню Аполлонових променів; о, зостанься зі мною, опікуючись і під опікою, я ж бо також волію навіки зостатися із тобою; і ще раз кохання… Чи ти мене чуєш? Чи ти чуєш мої благання? Чи вони іще в змозі почути тебе, себе наслухаючи, від долі втікаючи, мук позбуваючись?
Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.
А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав: