Смерть Верґілія

Брох Герман

Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь — чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне

і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, — він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись — о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, — де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, — навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка — гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.

— Ох Луцію, любий, у них — свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.

— Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником — щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.

— Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне — те, що ми недовговічні…

— Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, — завважив Плотій.

Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, — то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край — це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть — і поготів.

— А скажи мені, Плотію, чи давно смерть забрала Тібулла? Відтоді минуло лишень кілька тижнів… А тепер і недужий Проперцій лежить, як і я, вже на смертному одрі… Богам наша неміч уже вочевидь не до шмиги, і тепер вони заповзялися вигубити нас до ноги…

— Наш любий тишко Проперцій, на своє і на наше щастя, поки що живий і здоровий, а ти — й поготів… І ще й через двадцять років він у свої п’ятдесят, а ти — в сімдесят, ви, попри всі нескінченні свої болячки, позмагаєтесь легко з будь-ким із тих юнаків, хай це буде Овідій чи там хтось інший…

— І так само, як нині без «Еклог» і «Георгік» про них ми нічого й не чули б, — утрутився Луцій, який любив у літературі розставляти усіх на свої місця, — так само, як тим юнаком ти вказав уже шлях до ідилії, шлях до буколіки, до Теокріта, так самісінько й далі ти вестимеш усіх їх новими шляхами…

— Теокріт не взірець мені, скоріше Катулл, хоч і про це сперечатися можна…

Ледве стримавшись від літературних пророцтв і оцінок, Луцій промовив:

— Катулл, як не є, — твій земляк, о Верґілію, а спільна колиска нерідко породжує і спільні помисли, спільні уподобання…

— Катулл,

не Катулл, Теокріт чи не Теокріт і нащадки усі разом з ними!.. — пробурмотів Плотій. — Ти — Верґілій, ти — це ти, й через усі двадцять років, якщо я доживу, ти будеш миліший, багато миліший мені, ніж усі вони гамузом; як на мене, ти не маєш із ними нічого спільного.

Різку межу провів оце Плотій, самого його переоцінюючи й недооцінюючи молодь, і йому тішило серце, що Плотій зарахував його до зрілих, до сповнених сили, до тих, хто не приречений на передчасну смерть. І все ж довелось-таки пояснити Плотію, чому ці оцінки хибні:

— Несправедливий ти, Плотію, до молодих; на свій лад вони чесні, можливо, навіть багато чесніші, ніж хоч коли був я.

Знов утрутився Луцій:

— Говорити про чесність у мистецтві — це завше кривити душею. Про митця можна твердити ось що: чесний він лиш тоді, коли невідступно тримається віковічних законів мистецтва, успадкованих від попередників, і воднораз можна з певністю твердити, що саме у цьому він і нечесний, бо за такою традицією ховає свою самобутність. Хіба ми нечесні, коли переймаємо гомерівську форму? Хіба молодь нечесна, коли бере приклад з поета, що зветься Верґілій? Чи, може, вона аж-аж-аж яка чесна, коли напоказ виставляє свій несмак?

— Питання про чесність або нечесність, Луцію, — це, власне, вже не питання мистецтва; це питання стосується самої суті людського життя, і тут мистецтво вже не має великого значення, хоч завжди й виступає виразником людської душі.

— Про що ви розводитесь? — не витримав Плотій. — Усе це — риторика, балаканина, а мені, як ви знаєте, до неї немає ніякого діла.

— Верґілій тут стверджує, нібито молодь чесніша за нього. Хіба ж таке стерпиш?!

— А мені байдуже, — стояв на своєму Плотій, відвертий і щирий у сліпій своїй дружбі. — Для мене Верґілій задосить чесний.

— Дякую, Плотію…

— Просто люблю я тебе, Верґілію… Та якраз через це ти й зроби все ж таки Луцію послугу: погодься, що ти — чесніший, ніж ті юнаки.

— А це вже було б геть нечесно… Як на мене, ця молодь у любовній поезії домоглася такої первісної щирости, до якої мені ще далеко… Луцій не хоче збагнути, що основу реальности завше становить кохання і що за любовною лірикою, яка йому так не до шмиги, стоїть ця велика, первісна реальність… Реальність — це чесність…

На обличчі у Луція відбилась образа; він поводив заперечливо пальцем.

— Для мистецтва, Верґілію, такої простенької чесности мало, на жаль; лиш високе кохання, таке, яким змалював його ти і якого взірцем усякчас слугуватиме пристрасть Енея й Дідони, — таке лиш кохання має право на існування в мистецтві, а не дрібні походеньки любовні, якими ті юні добродії так радо смакують у своїх віршиках.

Почувши це, Плотій єхидно всміхнувся:

— Мені до них байдуже, а читати їх досить приємно.

— Любиш ти, Луцію, перегинати палицю, ми про це знаємо, але знаємо також, що поетичний талан Катулла у тебе, як і в будь-кого з нас, не викликає сумніву… Чи, може, я маю тобі окремо доводити, що навіть Овідій — справжній поет?

— Справжній поет? — У Луція прокинулась ображена гідність. — А що таке справжній поет? Це — не тільки хист, його має багато хто, хист нічого не вартий, а кохання, либонь, варте ще менше, здебільша воно виливається у воркотіння, геть нічого не варте, навіть якщо ті добродії вміють так славно наводити у своїх віршиках глянець… Я, певна річ, не скажу це ніколи на людях, бо всі ми — хто краще, хто гірше — пописуємо, всі ми письмацтво; але тут, у своєму вузенькому колі, ніщо не завадить нам говорити про все без прикрас… Одне слово, несила мені у непристойному самооголенні вгледіти єдину ту чесність, яка і становить справдешнє мистецтво й справдешню поезію…