Смерть Верґілія

Брох Герман

О, закоротке життя людське! Ні на що його не вистачає. О спогади, о повернення на батьківщину!

І він, нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, — він владарює у царині, богам неприступній: той, чия тінь — то світло, про кого ми тільки здогадуємось, але нічого не знаємо, кого неспроможні назвати, найпотаємніший із потаємних. Чи не йому то селяни поклонялися з острахом, гадаючи, що живе він у капітолійському лісі правічному? Йому статуй не створено, та й хто ж бо їх створить, адже він — сам собі символ, але провістив себе в символі голосу. О, розплющ свої очі, щоб уздріти любов!

І високо-високо, понад повівом цим полудневого співу, що линув і линув недвижним і теплим потоком, повним любови ласкавої людини до своєї землі, повним

любови жорстокої землі до людини, — високо-високо нічна пропливала зоря-мандрівниця, також як символ — невимовної символ любови, яка прагне зійти на землю, щоб тлінне піднести до сонячних обширів. Так дрімав полудень у диханні верхнього й нижнього світу, і спочивав колісниці вогненної запряг, спочивали колеса, спочивав бог Сонця.

Що відчував він — щастя? Він не знав, та й навряд чи хотів це знати; але, певна річ, то була вже надія — надія глибока й пекуча така, що, мов надто яскраве світло, мов надто потужний звук, стала вже майже нестерпною, і він, далебі, зітхнув майже з полегкістю, коли недвижне це дійство зненацька урвалося. Він, власне, не знав і того, скільки воно тривало. Та коли все ж урвалось, коли полудень знову ожив, і променисте колесо знов закрутилось, і знов запряг шляхом своїм рушив, а зоря мандрівна раптово розтанула в небі, тоді відчинилися двері покою — відчинилися так, немовби нарешті діждались, щоб із них спритно вислизнув той прудконогий хлопчик; та насправді на клямку натиснув якийсь гладкуватий чоловік з бородою, що, люб’язно всміхаючись, постав на порозі, ніби ладний сказати: ось і я, вам урочистий дарунок; не звернувши уваги на хлопчика, що прошмигнув повз нього, бородай підніс руку на знак привітання. Не важко було здогадатися, що це — той самий лікар, на якого й чекали; про це вочевидь промовляли й манери його, і постава, й увесь його вигляд, а на додачу — й коротка, густа, але доглянута світло-руса борода вченого мужа, в яку вже ніби зумисне вплелися сріблясті нитки — срібло літ, що викликає довіру; та якби сумніви все ж таки й зринули, то їх остаточно розвіяв би почет (причандаллям озброєний, він з’явився услід за патроном своїм і виступав, мабуть, ще з більшою гідністю), не кажучи вже про облесливо-світське і професійно-навикле вітання, що злетіло з усміхнених вуст:

— Я думав, наш хворий одужує, а він, бачу, вже видужав!

— Так воно й є. — Ці слова він проказав швидше і переконливіше, ніж навіть сам сподівався від себе.

— Для лікаря немає нічого кращого, як дістати підтвердження свого діагнозу, а вже від поета, такого великого — то й поготів… Одначе якщо ти кажеш, що вже здоровий, лише задля того, щоб скараскатись лікаря… Як там у тебе Меналк промовляє? «Нині тобі не втекти! Я на все даю згоду. Рушаймо!»

Цей спритний двірський ескулап симпатії в нього не викликав, хоча загалом не піддатися загадковим лікарським чарам не до снаги жодному хворому; мати справу з простим сільським костоправом було б, звісно, приємніше, принаймні з тим можна було б побалакати… Одначе тепер хоч-не-хоч доведеться змиритись і з цим.

— Нікуди я не втечу від тебе… А вірші, до речі, забудь.

— Забути вірші? Верґілію, якби не твій вигляд, то я вже подумав би, що в тобі говорить оце лихоманка! Ні вже, ні ти не втечеш від мене, ні я не забуду цих віршів, тим більше що наші з тобою предки, Теокріт і Гіппократ, були родичі, обидва ж бо з Коса, тож я маю право потішитись тим, що ми із тобою — рідня…

— Вітаю тебе, свого родича.

— Я — Харонд Коський. — Він надав цим словам саме такої ваги, на яку й заслуговує знамените ім’я.

— О, ти — Харонд… Виходить, ти там уже не навчаєш… Багато хто, мабуть, про це шкодує.

Це був не докір, скоріше — подив людини, для якої можливість навчати завжди була тільки метою — високою і, на жаль, недосяжною. Та своїми словами він зачепив ненароком вразливе місце в сумлінні двірського лікаря, і той перейшов до захисту:

— Запрошення Авґуста я прийняв аж ніяк не заради вигоди; якби мені йшлося лише про багатство, то я там і далі лікував би своїх пацієнтів, людей багатеньких,

яких було в мене таки чималенько; та хто ж про багатство думає, коли тут така нагода — послужити священній персоні самого Цезаря Авґуста! А крім того, я маю надію, що тут, у самісінькім серці державної влади, до якої тепер і я трохи причетний, мені поталанить здійснити і свої певні наміри, для науки корисні і для добра народу — корисні, можливо, навіть більшою мірою, аніж моє вчителювання… В Азії й Африці ми позводимо нові міста, і там без порад клініциста не обійтися… Це — лише приклад, один з багатьох… Але не подумай, що мені було легко — та й тепер ще нелегко, — без болю у серці покинути вчителювання, адже були роки, коли я мав учнів по сотень чотири, а то й більше… — Почасти щиро, почасти і чванькувато про себе розводячись — чисто тобі товариш, що набивається з дружбою, — він усівся тим часом на ложе, щоб, скориставшись невеличким пісочним годинником (ту річ на його знак подав йому один із помічників) полічити в недужого пульс. — Так, полеж спокійно, зараз буде готово…

Лиховісно, нечутно, тоненькою цівкою, з якоюсь пришвидшеною повільністю сочився пісок у склянці.

— Пульс не має значення…

— Зачекай трішечки, не розмовляй поки що…

Весь пісок у годиннику витік.

— Але й не скажу, що він так уже й геть не має значення…

— Та вже ж, Герофіл нас учив, що пульс ще й яке має значення!

— О, той великий александрієць! Він би досяг куди більше, якби був приєднався до нашої коської школи. Ох, та коли то було… А щодо пульсу твого, то я, хоч і не схильний називати його геть поганим, завважу, що він загалом міг би бути і кращим…

— Це ще ні про що не говорить… Була лихоманка, я трохи ослаб, того ж і пульс… Я щодо цього спокійний, цілком; я все ж таки дещо пригадую ще з тих часів, як вивчав медицину, не все ще забув…

— Гірших пацієнтів, аніж побратимці у ремеслі, немає, тут мені, далебі, краще вже мати до діла з поетами і не лише із недужими… А як наші справи із кашлем? А з мокротинням?

— У харкотинні кров… Але так воно, певно, і має бути; соки відновлюють свою рівновагу.

— Шана й хвала Гіппократові… Та чи не хотів би ти, хоч на деякий час, вибрати все ж таки щось одне — або поезію, або медицину?

— Так, про поезію треба забути; свого часу краще було б мені лікарем стати…

— Я залюбки поміняюся з тобою місцями, щойно ти станеш на ноги.

— Зараз я стану на ноги. Я здоровий!

І знову йому причулося, немовби слова ці вустами його сказав хтось інший, хтось справді здоровий.

Обличчя у лікаря відразу утратило той світський вираз, ту промітну байдужість, яка досі справляла таке неприємне враження; його повний, гладенький усміхнений вид, його очі, темні очі із золотавим поблиском у глибині зробилися раптом чіпкими-чіпкими і пильними, аж навіть тривожними, і до такого їхнього погляду майже не пасував мало не радісний тон:

— Далебі, я від щирого серця тішуся тим, що ти маєш себе за чоловіка, цілком здорового, та Авґуст у такому випадку каже: «Устигнеш із козами на торг»… Людина й видужує теж не одразу, вона ніби ступає зі східця на східець, і хай уже лікар вирішує, чи високо ти на цих сходах піднявся…

Допитливий погляд, цей радісний тон… Усе викликало тривогу.

— Ти гадаєш, либонь, що я уже майже одужав… гадаєш, либонь, що я почуваюся майже здоровим… Ти гадаєш, що це — ейфорія?

— Ох, Верґілію, якби це було так, то я побажав би тобі ейфорії тривалої і нічим не затьмареної.

— Мій стан — не ейфорія. Я здоровий. Я хочу на берег, до моря.

— Ну, саме до моря я тебе й не пущу, а ось у гори пошлю і дуже скоро… Якби я був тоді разом із Авґустом в Атенах, то в мене ти вже давно лікувався б у Епідаврі, я б на цьому таки наполіг, будь певен… А тепер доведеться удовольнятися тим, що маємо тут… Але коли й лікар, і пацієнт одностайно одужання прагнуть, то нічого нема неможливого… А як щодо сніданку? Чи хочеш ти їсти?

— Я хочу мати тверезу голову.

— О, це було б іще краще… Де тут у тебе прислуга? Почнімо з гарячого молока… Хай раб побіжить на кухню…