Смерть Верґілія
Шрифт:
— Поглянь, де там лікар!.. Хутчій!..
— Не треба мені вже ніякого лікаря. — Він сказав це також проти власної волі.
— Не тобі це вирішувати!
— Я помираю.
Запала мовчанка. Він знав, що казав правду, та його це, на диво, не дуже розчулило. Він знав, що навряд уже чи й доживе до вечора, але на душі в нього було рахманно, немовби він бачив перед собою ще цілу вічність. Він був задоволений тим, що це сказав.
Гості, мабуть, також розуміли, що тут не до жартів; він це відчував. Минуло чимало
— Ти марно не ремствуй, Верґілію, до смерти тобі ще так само далеко, як оце й нам із Луцієм… Тоді що вже казати мені? Я ж бо старший за тебе, на всі десять років, та ще й грець може вдарити…
А Луцій мовчав. Він опустивсь на стілець біля ложа й не зронив ані слова. Поправити складки на тозі він, як сідав, геть забувся, і це мало зворушливий вигляд.
— Я помру і вже, мабуть, сьогодні… Але доти я ще спалю «Енеїду»…
— Це блюзнірство!
То був справжній крик, і вихопивсь він у Луція.
І знову запала мовчанка. У покої було по-вересневому тихо і ясно. За вікном промчав вершник — певно, котрийсь із гінців імператора. По бруківці лунко прогримкотіли копита, відтак їхній чотиритактний цокіт потонув у далекому гомоні міста. Десь коротко крикнула жінка — мабуть, гукнула дитину.
Плотій важко й розгонисто заходив по кімнаті, то вперед, то назад, волочачи за собою поділ тоґи, і зненацька вибухнув:
— Як хочеш померти, то це — діло твоє, ми тобі на перепоні не станемо. Але «Енеїда»… вона вже давно діло не лише твоє, тож вибий собі з голови ці дурниці! — І його очі, заплилі жиром, несамовито зблиснули.
Аж дивно, що Плотій реаґував оце так несамовито, адже поміж ними двома давно вже дійшло до мовчазної згоди (хоч до кінця вони один одному ніколи й не вірили), що їхні тривалі розмови про врожаї та худобу — куди важливіші, аніж нескінченні оті балачки про мистецтво й науку, які часто заходили при Меценатові, Луцію і ще багатьох із їхнього кола. Отож те, що Плотій тепер надавав такого великого значення тому, бути чи не бути «Енеїді», не в’язалося з їхньою згодою, не в’язалось з уявленням про таку річ, як чистота сумління, що її втіленням для нього була особистість сільського аристократа Плотія Тукки; тому стерпіти це було уже годі.
— Світ не збідніє і не розбагатіє на кілька віршиків; щодо цього ж бо в нас із тобою, Плотію, незгод не було ніколи.
Луцій поважно похитав головою:
— «Енеїда» — не кілька віршиків, ти так не кажи.
— А що ж вона таке?
Плотій засміявся; сміх його був досить роблений, та все ж таки це був сміх.
— Поети, Верґілію, мають одну давню ваду: скромністю напрошуватись на похвалу, і поки людина уперто тримається вад своїх, вона не боїться нічого, — промовив Плотій.
А Луцій додав:
— Невже ти і справді волієш почути це ще раз? Кому знати найкраще, як не тобі: велич Риму і велич твоєї
У грудях знялося й зависло густою хмарою якесь невиразне невдоволення; ці двоє ніяк не хотіли збагнути того, що збагнув простий хлопчик; та його рішення остаточне і непохитне, і треба було їм це довести.
— Ніщо нереальне лишатися жити не має права.
Ці слова він промовив поважним, твердим і повчальним тоном, і Луцій, здається, нарешті збагнув, про що йдеться.
— Тебе як послухаєш, то виходить, що й «Іліада» та «Одіссея» — теж нереальні? О Гомер, о наш божественний! А як щодо Есхіла, як щодо Еврипіда? Це все — нереальність? Скільки імен, скільки творінь я маю тобі ще назвати, які вже становлять навічну реальність?
— Для прикладу, трагедію «Фієст» або епос про Цезаря такого собі Луція Варія, — не стримався, щоб не вкинути, Плотій, і його сміх знову став просто сміхом добродушного товстуна.
Ці слова зачепили у Луція болючу, дуже болючу струну, і він, трохи кисло всміхнувшись, сказав:
— Сімнадцять вистав «Фієста» — це, звісно, ще не доказ його навічної цінности, але…
— Але «Троянок» він таки переживе… Ти теж так гадаєш, Верґілію?.. О, ти смієшся! Я радий, що ти знову можеш сміятися.
Так, він сміявся; щоправда, сміятись на повні груди йому було важко, бо там сміх віддавався нестерпним болем, і йому за цей сміх навіть стало соромно, адже виходило, що він зловтішався збентеженням Луція, забуваючи, що той, по суті, хотів захистити «Енеїду», її право на вічну цінність; саме тому потрібно було повернутись до поважного тону, і він промовив:
— Гомер був провісник богів; він лишається в їхній реальності.
Луцій, не маючи зла на те, що його підняли на сміх, відповів:
— А ти — провісник Риму, ти лишишся в реальності Риму і доти лишатимешся, доки стоятиме Рим… Вічно!
Вічно? Він торкнув персня у себе на пальці й, відчувши його, відчув своє тіло, відчув усе, що минуло.
— Ні, — мовив, — ніщо земне не вічне, навіть Рим.
— Ти сам підніс Рим до висот божественних.
Це й правда була, і неправда. Про що казав Луцій? Чи це не нагадувало застільні розмови у Мецената, що точилися тільки навколо реальности, вже майже її не торкаючись? Його обліг морок, і він проказав:
— Ніщо з-поміж земного не стане божественним… Рим я прикрасив, та мій чин має не більшу цінність, аніж оті статуї у Меценатових парках… Не з ласки митців живе Рим… Статуї хтось поскидає, «Енеїду» хтось спалить…
Плотій, якому кортіло посміятися ще, посеред покою спинився.
— Якщо врахувати, скільки всіляких мистецьких творінь натворили останнім часом наші митці, то прибирати тобі доведеться ще дуже багато років… Скільки всього ще скидати, скільки всього ще палити… Роботи тобі ще на ціле життя, як тому Геркулесові…