Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

– Це буде чудово! – погодилась дівчинка й від радості заплескала в долоньки.

Велика мармурова колона лежала на землі – упавши, вона розбилася на три частини. Між ними росли чудові білі квіти. Ластівка спустилася з Дюймовочкою туди й посадила дівчинку на один із широких листків. Але як же здивувалася вона, коли всередині квітки побачила крихітного чоловіка, настільки витонченого й прозорого, що здавалось, ніби він зроблений із кришталю! На його голові була золота корона, а за плечима виднілись тоненькі крильця – завбільшки він був такий, як Дюймовочка. Це був король квітів – у кожній квіточці жили такі крихітні юнаки й дівчата. А він правив над ними всіма.

– Ох, який же він вродливий! –

прошепотіла Дюймовочка ластівці.

Молодий король спочатку злякався пташки, а потім побачив Дюймовочку й був вражений її вродою. Він зняв із себе золоту корону й поклав на її голівку. Потім запитав її ім’я і запропонував стати його дружиною, королевою квітів.

Звісно, цей наречений був зовсім не схожий ні на сина жаби, ні на крота, вбраного в чорний оксамит і хутро. Тож Дюймовочка без вагань відповіла прекрасному принцу: «Так!» Усі квіти розкрили свої віночки, і з кожної вилетіли крихітні панночки й кавалери, настільки гарненькі, що важко було не замилуватись, дивлячись на них. Кожен із них подарував Дюймовочці подарунок. Найкращим із них була пара чудових прозорих крилець. Їх прикріпили до плечей Дюймовочки, тож тепер вона могла пурхати з квітки на квітку. Тоді вони влаштували пишне святкування й попросили ластівку, що сиділа над ними у своєму гнізді, заспівати весільну пісню. Ластівка виконала прохання і співала так гарно, як тільки вміла, але в глибині серця трохи сумувала, бо дуже прихилилася до Дюймовочки й не хотіла з нею розлучатись.

– Тебе більше не зватимуть Дюймовочкою, – сказав їй наречений. – Це надто грубе ім’я для такої красуні, як ти. Я називатиму тебе Майя.

– Прощавай, прощавай! – промовила ластівка, коли з важким серцем збиралась повертатись із вирію назад до далекої Данії. Там вона звила гніздечко біля вікна у будинку, де мешкав казкар. Ластівка щебетала: «Цвірінь! Цвірінь!» – і з її пісеньки вийшла ціла історія.

Соловейко

У Китаї, як вам відомо, імператор китаєць, і всі його підданці теж китайці. Історія, яку я збираюся розповісти, сталася багато-багато років тому, тож варто її почути зараз, поки вона не забулася.

Імператорський палац був найпрекраснішим у світі. Збудований із порцеляни, він дуже дорого коштував. Стіни були ламкі, тож усім, хто до них торкався, наказували обходитися з ними дуже обережно. У садку росли найрідкісніші квіти. До них були прив’язані срібні дзвоники – вони ніжно дзеленчали, тож кожен, хто проходив там, мимоволі звертав на них увагу. По правді, все в імператорському саду вражало уяву. Садок тягнувся так далеко, що навіть сам садівник не знав, де він закінчується. А ті, хто доходив до його меж, знали, що далі розкинувся густий ліс, де росли високі дерева, що купали своє віття у глибокому синьому морі, й великі кораблі пропливали у затінку їхнього гілля. На одному з цих дерев жив соловейко. Він співав так гарно, що навіть заклопотаний рибалка зупинявся, щоб його послухати. Під час нічної риболовлі рибалки слухали спів і казали:

– Оце краса!

Коли вони йшли додому, то забували про пташку. А наступної ночі знову вигукували:

– Як гарно слухати пісню соловейка!

Мандрівники з усіх країн світу приїжджали, щоб відвідати імператорське місто. Воно дуже їм припадало до смаку, так само, як і палац та садок. Але коли вони

чули соловейка, то визнавали, що його спів найкращий, і вдома розповідали про все, що бачили. Учені писали книги про місто, палац і садок. Не забували вони й про соловейка, називаючи його найбільшим дивом. Поети складали чудові вірші про соловейка, що жив у лісі біля глибокого моря. Книги розвозили по всьому світу, й декілька з них потрапили до рук імператорові. Він сидів на своєму золотому троні й читав, киваючи головою за знак згоди, адже йому було приємно дізнатись, наскільки прекрасним здається мандрівникам його місто, його палац і його садок. Та коли він дочитав до слів: «Соловейко – найбільше з-поміж див», то вигукнув:

– Що це? Я нічого не знаю про соловейка. У моїй імперії є така пташка? Просто в моєму садку? Я нічого не чув про нього. Виявляється, дещо можна дізнатись і з книжок.

Тоді імператор покликав одного зі своїх камергерів. То й був настільки високої думки про свою поважність, що коли хтось із нижчих за званням звертався до нього або про щось запитував, він просто пхекав – а це, як відомо, нічогісінько не означає.

– Неподалік живе чудесна пташка. Соловейко, якщо бути точним, – сказав імператор. – Подейкують, ніби це найбільше диво у моїх володіннях. Чому мені досі про це не доповіли?

– Мені не доводилось про нього чути, – відповів придворний. – Він ніколи не з’являвся при дворі.

– Я волію, щоб він був тут уже сьогодні ввечері, – сказав імператор. – Увесь світ знає, чим я володію, а я ні!

– Хоч я ніколи не чув про нього, – мовив придворний, – але докладу всіх зусиль, аби його знайти.

Але де ж знайти того соловейка? Дворак підіймався і опускався сходами, нишпорив залами й коридорами, але ніхто і не чув про цю пташку. Тож придворний повернувся до імператора й сказав, що, певно, книжка бреше – мабуть, соловейка вигадав її автор.

– Ваша імператорська величносте, – промовив він, – не варто вірити всьому, що написано в книгах. Інколи там пишуть просто вигадки, або й казна-що.

– Але книга, в якій я прочитав про соловейка, – заперечив імператор, – потрапила до мене від великого й могутнього імператора Японії. А отже, в ній не може бути брехні. Я конче мушу почути соловейка, він повинен бути тут увечері. Його спів – це те, що мені зараз потрібно. Якщо ж його не буде, всіх придворних відшмагають ще до того, як вечеря закінчиться!

– Тсінг-пе! – закричав камергер китайською і знову заходився бігати сходами вверх і вниз, нишпорити залами й коридорами. Тепер половина придворних бігала разом із ним – нікому не хотілось скуштувати батогів. Всіх вони розпитували про цього надзвичайного соловейка, якого знав увесь світ, а імператорський почет, бачте, навіть не здогадувався про його існування.

Зрештою вони надибали вбогу дівчинку-служницю на кухні. Вона сказала:

– Так, я чула цього соловейка. Він дуже гарно співає. Мені дозволили щовечора забирати недоїдки зі столу для моєї бідолашної хворої матусі. Вона живе на узбережжі. На зворотному шляху, якщо я стомлююсь, то сідаю перепочити в лісі. Тоді я чую пісню солов’я. Сльози котяться з моїх очей, й мені здається, ніби я відчуваю поцілунок матусі.

– Мила дівчинко, – промовив камергер. – Я потурбуюся про те, щоб тобі дали постійну роботу на кухні, а ще ти отримаєш дозвіл дивитись, як обідає імператор. Одна лиш умова – відведи нас до соловейка! Дуже треба, що він сьогодні ввечері був у палаці.

Тож дівчина пішла до лісу, де співав соловей, а за нею подалась половина придворних. Коли вони йшли, почулось мукання корови.

– Ох, – промовив молодий придворний, – ми його знайшли. Яка неймовірна сила у голосі цього маленького створіння! Без сумніву, я вже чув його колись.