Соло для комп’ютера
Шрифт:
— Видиш, ся доприятелювали. З начальством ся треба ділити, нич вас життя не вчить! Бо в іншому разі швидко буде гаплик бізнесу… Ну, гаразд, — посуворішав Ольжич, — побалакали й годі. Зараз ся забирайте додому, сидіть тихо як миші, а коли знову щось устругнете, я вас підсаджу в яму до знайомих. Би трошки охололи.
Ольжич вийшов надвір і схилився над понівеченим мотоциклом.
— Військо польське вшистку моторизоване на роверах… — не знати до чого пробурмотів він, помахав нам рукою, і ми з Матвієм після довгого й дуже дивного дня нарешті забралися
Дзвонив телефон. Я зробила над собою зусилля. Простирадло, що ним я вкривалася вночі, сповзло на підлогу.
— Альо! Привіт! — почувся переливчастий, звабливий голос. Я впізнала його.
— Повстав із мертвих? — замість вітання спитала я, боячись повірити власним вухам.
— Шановна колего, ти не хочеш мене бачити?
— Дуже хочу. Неймовірно хочу.
— Тоді біля інтернет-кафе о дванадцятій. Це зручно?
— Зараз по десятій… — мовила я і вже знала, що прийду навіть завчасу.
— Тільки обережно, прошу тебе. Я в Україні інкогніто.
Ще трошки. Скоро я все знатиму.
Ще й по одинадцятій не було, як я вискочила з дому й побігла до метро. Шкіру зразу обпекло проміння, від якого не могли врятувати насаджені вздовж дороги невеликі деревця, що не хотіли — не могли — рости на прибережному дніпровському піску. У спекотні дні, як цей, що валами розжареного повітря обдає твоє тіло, лежати б на кримській зеленкуватій ріні. А ще краще заплисти далеко-далеко, і хай гостре сонячне проміння ламається об зелену поверхню води, а над водою кричатимуть чайки, жаліючись одна одній, що непрохана людська істота розполохала всю рибу…
Пам’ятаючи про «інкогніто», я вирішила доїхати до Золотих воріт. На Володимирській біля Польського торгового представництва пірнула під арку, перетнула двір, минула Будинок учених, потім униз і ліворуч повз знайомий смітничок. Ногою штовхнула двері на затиллі інтернет-кафе. В залі в таку ранню годину сиділо двоє людей: дивакуватий іноземець — і чорнявий хлопчина-комп’ютерник, якого я чудово знала. Я роззирнулася навсібіч, не помітила нічого підозрілого і вийшла через центральні двері на Прорізну.
Андрій Голод стояв до мене спиною на протилежному боці вулиці, і я просто відчула напруження, яке вивергало його тіло. Він увесь був — на мить затамований, заморожений рух, і навіть пісочного кольору його джинси тільки підкреслювали готовність ніг зірватися з місця. Певно, вчувши мій погляд, Андрій повільно повернувся, ковзнув по мені оком, не впізнаючи обличчя під темними окулярами, і вже збирався обернутися назад. Я змахнула рукою, й Андрій завмер. За півхвилини він стояв поряд.
— Як це ти проскочила, що я тебе не помітив?
Я вигнула ліву брову.
— Комином спустилася, як відьма.
— Щось я сажі на тобі не бачу…
— А я знижувалася мітлою вперед.
Прочиняючи внутрішні двері до кафе, я хотіла ще щось додати, та Андрій жестом зупинив мене і потяг нагору. Між другим і третім поверхами ми всілися на сходах.
— Як ти тут, шановна колего?
— Та нівроку. А ти?
Андрій
І враз на мене накотила темна хвиля: я згадала хлопа з золотою фіксою і другого — вухатого, спом’янула холодний погляд Зиновія Самійловича, внутрішнім зором уздріла Оленчин талісман із блакитним очком, ніби увіч побачила розбиту голову Марини на бруківці. Я глянула на Андрія, наче не впізнаючи його.
— На джипі твоєму убивство висить. Ти в курсі?
Андрій мовчав. Я продовжила:
— Де з бандитами запізнався? Мало тобі платили в нашій конторі? Ще запраглося?
Андрій порився в кишенях, дістав у кілька разів згорнутий папірець.
— Розгорни.
На колінах у мене лежала сторінка з маленького записника. На згинах папір затерся, і майже зникли лінійки. Розправивши папірець, я прочитала: «Наталю! Все, що тобі розкаже А., має знати твій батько. Решта — під час зустрічі. О.». Рівний почерк, гострі літери.
Я загнала сльози, що вже виступили з очей, назад: я в дитинстві навчилася цього в Цибуліно. Андрій погладив мене по плечу. На першому поверсі будинку, де ми розмовляли, було літо. Раз по раз відчинялися двері, люди заходили до кафе. А мені було так холодно — шкіра боліла! — ніби в самому платтячку мене кинули в кучугуру снігу. На якому я світі?
— Кажи! — хрипко мовила я.
Розділ чотирнадцятий
З ТОГО СВІТУ
Мотор темно-синього джипа виспівував тихо й рівно. Кермо слухалося найменшого поруху руки; керувати такою машиною було саме задоволення. Дорога стелилася під колеса, але дороги Андрій не бачив: у власній уяві він обнишпорював кожен закапелок джипа, відшукуючи справжню мету своєї поїздки в Будапешт. Коли почнеться огляд на митниці, протоколи, допити й вогкий ізолятор, буде вже запізно.
На задньому сидінні машини хропів бугай із золотою фіксою, що через нього Андрій не міг зупинитися й обшукати джип власноруч, а не в уяві. Бугай, напрочуд засмаглий як на кінець весни, поворухнувся, глипнув на Андрія, спросоння гикнув і знову заплющив очі. Андрій простежив за ним у дзеркало заднього огляду, тоді перевів очі на машини, які рухалися вервечкою позаду. Найближча посигналила, що виходить на обгін, і Андрій трохи скинув швидкість: для перегонів на автостраді у нього ніколи не вистачало азарту.
Машина вивернула на ліву смугу, й позаду неї Андрій побачив «вісімку» бежевого кольору, за кермом якої сиділа жінка. Обличчя жінки Андрій розгледіти не міг, бо його затуляв сонцезахисний дашок, але загальний образ — бежева «вісімка» з жінкою за кермом — викликав якісь дивні асоціації. «Вісімка», схоже, скинула швидкість, бо почала потроху віддалятися, по лівій смузі її обігнала інша машина і вписалася рівно позаду джипа. Вона вильнула хвостом, і автоматично вильнула «вісімка», зраджуючи недосвідченість жінки-водія.