Соло для комп’ютера
Шрифт:
Тої миті, як смикнулася «вісімка», пасажир на передньому сидінні не втримав рівноваги і схилився набік, і обличчя його на мент виповзло з-під сонцезахисного дашка. «Ось воно!» — подумки скрикнув Андрій, бо «вісімка», жінка і її пасажир одразу з’єдналися в ціле. Андрій сердито ляснув долонями по керму.
На задньому сидінні заворушився засмаглий парубок і сонно пробурмотів:
— Що тобі не так?
— Усе в нормі. Спи.
До Львова лишалося ще з двісті кілометрів фактично
«І якого біса ці двоє за мною їдуть? — крутилося в голові.— Не збіг, не збіг! І Оленчине знайомство з Зиновієм Самійловичем, і її зникнення — не збіг! А Силоненко — паскуда, як у зашморг затягнув і все підкручує, підкручує. Після кімнати у Вишневому власна квартира в Києві — серйозний стимул. „Питання з позикою вже розглядається, але черга велика, і тільки від мене залежить…“ Позику він підпише, аякже, лишень за невеличку послугу… Безвідсоткову позику… Є один чоловічок, він усе скаже… А послуга за послугою тільки й валяться! Клятий Зиновій Самійлович учепивсь як кліщ. Що йому до мене? Хіба кращого не знайдуть? „Останній раз з’їздиш, і по всьому… Хіба гроші зайві?.. Угорську мову знаєш, німецьку трохи підучив, де ж ми іншого такого візьмемо?..“ І виходить нескінченне турне: Київ — Будапешт — Відень, Відень — Будапешт — Київ… А Оленка цим маршрутом теж їздила, точно знаю… Невже і її Силоненко захомутав? Але чим?..»
Недовга зупинка у Львові, й от Андрій, проминаючи село по селу, незчувсь як виїхав на карпатський серпантин. Вечір засновував землю тонкими шовковими нитками дедалі густіше, і губилися в темряві обриси лісів обабіч дороги, і стерлася межа між дорогою й низьким небом. На угорському кордоні стояв такий гармидер, що Андрій сам собі позаздрив: загубитись у цій метушні — завиграшки. Коли, проминувши митницю, спітнілий і переляканий — а як знайдуть десь у запасці наркотики? звідки йому знати, на які сюрпризи можна чекати від Зиновія Саміловича? — Андрій полегшено зітхнув, озирнувся — й не помітив бежевої «вісімки». І тут-таки він дав собі слово: назавжди — назавжди! — забути дорогу до квітярні й до офісу у Видавництві, а там — якось-то воно буде. Остання справа… «Хоч цих двох дурників не наражатиму на небезпеку!» — подумав Андрій, пригадуючи жінку за кермом «вісімки» та її супутника.
До Будапешта ще було їхати і їхати, тож Андрій розбуркав засмаглого свого супутника, що навіть на митниці не розліпив очей, і всадовив того за кермо.
— А сам?.. — мимрив хлоп, позіхаючи так, що ледь щелепу не звихнув.
— А сам я йду спати, якщо ти не хочеш у першій-ліпшій фосі в’язи собі скрутити.
— О-о-ох!.. Де ми?
— Ти й кордон проспав? Паспорт на автопілоті митникам подавав?
— А, точняк! — парубок крутонув кермо на розі й нарешті остаточно прокинувся.
За
— Давай у Сечені? — крізь сон почув Андрій лінькуватий голос свого супутника і побачив у вікні сіре небо, на яке ще не викотилося сонце. Будапешт, тихий і сонний, зустрічав прибульців. Ось проїхав ранній велосипедист, он під кафе підкотила невелика вантажівка, з якої повільними, трохи загальмованими рухами вилізли двоє хлопів і почали розвантажувати коробки.
— Рано ще для бані,— відповів Андрій.
— Сечені о сьомій уже на повну димлять.
У теплій мінеральній водичці збавити можна було б і всенький день, переходячи з одного басейну в інший: із прохолодного в теплий, а тоді в іще тепліший, а тоді й зовсім у гарячий, а звідти — як головою з мосту — назад у холодний, що тепер здавався льодяним… Андрій не поспішав, бо зустріч, призначена неподалік Австрійського посольства, мала відбутися лише завтра. Ввечері, завізши свого супутника до найдешевшого готелю — вавилонської башти-хмарочосу, де почути можна було заледве не всі мови світу, він поставив джип на стоянку поблизу посольства і лишився сидіти в салоні, складаючи собі в голові майбутню вирішальну розмову з Зиновієм Самійловичем.
Довкола гуляли угорці — батьки з дітьми, цілими родинами, і вечір був теплий і прозорий — отак би сидів і сидів, спостерігаючи, як місто, мов старий годинник, поступово стишує хід, готуючись до сну, й ніде не рипався. Андрій замріяно ковзнув оком уздовж вулиці: сірий камінь будинків, поточений часом, крихкий… — і враз закляк. Просто на нього рухався він сам, одягнений у картату сорочку.
Галюцинація?.. Андрій про себе відзначив, що сорочка ця зовсім йому не пасує… Боже милий, хто з нас двох — я?! Йому здалося, що це — як клінічна смерть у кіно: один лежить на землі, а другий — викапаний — дивиться згори і збоку та не збагне, чого той лежить. Тільки тут виходило навпаки: той, якому треба було б лежати, рухався, а другий, який спостерігав збоку, задерев’янів так, що й думки рипіли, мов незмащені коліщатка.
Навіть не помітивши джип, той другий, у картатій сорочці, проминув Андрія й повернув у бічну вулицю, в кінці якої ховався за деревами жовтий двоповерховий будиночок. Лантухом випавши з машини, напівпритомний Андрій побіг за двійником. «Як щур із міста Гамельна за сопілкою», — усміхнувся він сам до себе, але зупинитися не зміг — проти власної волі переставляв ноги, прив’язаний до того, попереду, незримою ниткою.
Двійник підтюпцем подолав вулицю, двічі зникаючи з поля зору, і тоді Андрієві марилося: не було ніякого двійника, мана й облуда!.. Нарешті зупинився навпроти жовтої двоповерхової кам’яниці й постукав стародавньою дерев’яною довбнею — тричі, потім раз, потім іще тричі. Двері прочинилися безгучно, випустивши надвір хмару темряви, що вмить огорнула вулицю, і двійник зник, розчинившись у присмерку.