Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Зустрічалися навіть кістляві проповідники, що закликали до чогось невелике число вільних від справ глядачів. Про що конкретно вони говорили, Дженнсен чути не могла, але вона й раніше бачила, як проповідують. Як казала їй мати, проповідника, який пророкує долю і обертає в свою віру, не сплутаєш ні з ким.
Коли подорожні заглибилися в табір, почали зустрічатися люди, зайняті різними справами. Хтось чистив зброю, хтось — збрую. Деякі стояли кружком, поклавши руки на плечі сусідів, і співали пісні. Інші готували, а хтось стояв біля столів, очікуючи
Дженнсен завжди відчувала себе незатишно в натовпі, але цей здавався їй нічним кошмаром. Дженнсен весь час охоплювало бажання бігти в зворотному напрямку. Тільки непохитна рішучість домогтися свого утримувала її від цього кроку. Вона зважилася на вбивство, і шляху назад не було.
Солдати не носили форми, але не дуже відрізнялися одягом — шкіра зі шнурками, хутро, ланцюжки, шерстяні плащі, кольчуги, шкури і брудні куртки. Майже всі чоловіки були брудними, неголеними і похмурими. І було зрозуміло, чому Себастяна відразу впізнавали і відразу йому підкорялися, хоча Дженнсен не переставала дивуватися тому, що кожен зустрічний салютував йому. Супутник її був серед них, як лебідь серед качок.
Себастян пояснив, як важко було зібрати для захисту рідної землі таку величезну армію і як важко було відправити її в такий довгий похід. Він сказав, що ці люди знаходяться далеко від дому, що їм належить виконати нелегку роботу, а тому не можна очікувати, що вони стануть вражати жінок блискучими манерами і розбивати по лінієчці табір. Це були військові люди.
Такими ж були д'харіанські солдати. Хоча ні, звичайно, тутешні не виглядали, як справжні д'харіанські солдати, не були настільки ж дисципліновані, але про це Дженнсен говорити не стала.
Її хвилювало інше. Позаду була важка подорож. Весь час приймалися заходи, щоб вислизнути від шпигунів лорда Рала. Дженнсен з Себастяном скакали до знемоги, часто поверталися і залишали помилкові сліди. У неї не було часу, щоб піклуватися про зовнішність. Крім того, вони подорожували через гори, взимку. Дженнсен завжди мучило, що Себастян бачить її зі скуйовдженим волоссям, брудною і спітнілою, як кінь, та й пахла вона не краще. Але він ніколи не звертав уваги на її неохайний вигляд. Навпаки, здавалося, що будь-який її вигляд хвилює його, і що він хоче тільки одного: зробити все, щоб догодити їй.
Днем раніше вони наткнулися на занедбану ферму. Себастян поступився проханням Дженнсен переночувати там, хоча розбивати табір було ще рано. Вона вимила своє потемніле від бруду волосся в крихітній ванні і випрала одяг. Потім сиділа перед вогнем, який розвів Себастян, і розчісувала волосся, щоб воно швидше висохло. Себастян, спершись на лікоть, спостерігав за нею в світлі вогню і посміхався своєю особливою усмішкою. Він сказав, що навіть постань вона перед імператором немитою і зі скуйовдженим волоссям, вона б все одно буде найкрасивішою жінкою, яку зустрічав імператор.
Тепер же, коли вони опинилися
— Туди, — вказав Себастян. — Це намет імператора, а це — намети його радників і офіцерів. Недалеко звідси і Ейдіндріл. — Він озирнувся, — Імператор Джеган ще не кинув війська на місто. Але скоро ми зробимо це.
Величезні намети вражали. Найбільший був овальним, його трикутний дах підтримували три високі жердини. Стіни намету були прикрашені яскравими кольоровими паласами. З даху звисали прапори і штандарти. Високо на вершинах жердин тріпотіли на поривчастим вітром жовті і червоні прапори і майоріли, подібно повітряним зміям, довгі вимпели.
Імператорський намет і його оточення височіли над іншими, як королівський палац височіє над убогими хатинами.
Серце Дженнсен забилося, коли вони направили коней в гущу наметів. Расті і Піт насторожено підняли вуха і іржанням висловили недовіру до такого гучного і метушливого місця. Дженнсен пришпорила Расті, щоб взяти Себастяна за руку.
— У тебе волога долоня. Невже ти нервуєш? — З посмішкою запитав він.
Дженнсен же була немов кипляча вода, немов кінь, що мчить галопом.
— Може бути, трохи, — відповіла вона.
— Не варто. Імператор сам буде нервувати, зустрівшись з такою гарною жінкою.
Дженнсен відчувала, що лице її горить. Вона ось-ось повинна зустрітися з імператором. Що б сказала її мати? Дженнсен скакала і уявляла, як повинна була відчувати мати, коли, будучи служницею в палаці, зустріла Даркена Рала. У перший раз Дженнсен відчула, як їй було.
З усіх боків на Дженнсен дивилися чоловіки. Вони підходили ближче, щоб побачити гарцюючу на коні жінку. Вона зауважила, що солдати з піками сформували щось на зразок ланцюга, щоб стримати натиск натовпу. Вона зрозуміла, що стражники розчищають дорогу і не дозволяють наблизитися особливо цікавим.
Себастян спостерігав за нею.
— Імператор знає, що ми їдемо, — сказав він.
— Але як?
— Ми ж зустрілися з розвідниками. Вони послали кур'єрів вперед, щоб повідомити імператору, що я повернувся, і не один. Імператор Джеган хоче бути впевненим у безпеці будь-якого гостя, якого я привіз.
Дженнсен побачила, що варта захищає їх від уже великого натовпу, який все напирав і напирав. Спочатку це здалося Дженнсен дивним, але потім вона розгледіла п'яні обличчя, похмурі погляди і злобні усмішки і подумала, що варта — зовсім непогана задумка.
— Солдати виглядають такими… я не знаю… грубими…
— Коли ти вирішиш всадити свій ніж у серце Річарда Рала, — без паузи відповів Себастян, — ти зробиш реверанс, щоб показати гарні манери?
— Звичайно, ні, але…
Він подивився на неї своїми пронизливими блакитними очима: