Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

Рука Себастяна підбадьорливо підтримала Дженнсен, і вони пройшли далі, в тьмяно освітлені покої. Стеля і стіни легко колихалися від вітру. Серце Дженнсен билося так, немов її вели на страту. Вона виявила, що її пальці стискають руків'я ножа, і змусила себе відвести руку від пояса.

В кінці кімнати стояло різьблене позолочене крісло, задраповане червоним шовком. Дженнсен сковтнула і нарешті змусила себе поглянути на людину, яка сиділа там, обпершись ліктем об підлокітник і підпираючи щоку великим і вказівним пальцем.

Це

був дебелий чоловік з товстою шиєю. Тремтяче світло свічок відбивався від його голеної голови, і складалося враження, що він носить корону з язичків полум'я. Дві довгі тонкі смужки вусів росли з кутів рота і така ж смужка росла з центру підборіддя. Від ніздрі носа до вуха був вчеплений золотий ланцюжок з кільцями, а мускулисті груди прикрашали ще більш масивні прикраси. На кожному пальці було по кільцю. У туніки з вовни ягняти не було рукавів, і вона дозволяла побачити потужні плечі і засмаглі руки. Він здавався невисоким, але його мускули справляли сильне враження.

Ну а очі його, незважаючи на всі розповіді Себастяна, попросту змусили Дженнсен затамувати подих.

Ніякі слова не могли б підготувати її до того, що вона побачила.

В очах імператора не було ні білка, ні райдужки, ні зіниці, тільки поблискуюча бездонна чорнота. По поверхні цих темних дірок рухалися якісь тіні. Як хмари по небу… Незважаючи на відсутність зіниць і райдужки, він, без сумніву, дивився прямо на Дженнсен.

Коли він посміхнувся їй, вона подумала, що зараз впаде.

Рука Себастяна міцніше стиснула її лікоть і впасти не дозволила. Потім Себастян вклонився:

— Імператор, я дякую Творцеві, що ви неушкоджені і в безпеці.

Посмішка стала ширше.

— І я, Себастян. — Голос був під стать зовнішностй — сильний, глибокий, грізний. Він звучав так, наче ця людина не знала слабкостей і не вміла прощати. — Пройшло багато часу. Дуже багато. Я радий, що ти повернувся до мене.

Себастян кивнув у бік Дженнсен:

— Ваше превосходительство, я привів із собою важливого гостя. Це Дженнсен.

Дівчина звільнилася від руки Себастяна і опустилася на коліна, причому з власної волі, а не з трепету. Вона вклонилася так низько, що її голова майже торкнулася підлоги. Себастян нічого не говорив про те, що вона повинна робити під час аудієнції, але вона відчувала, що повинна зробити саме так. Крім того, це хоч на мить позбавило її від необхідності дивитися в кошмарні очі.

Вона вважала, що такий чоловік, воїн, який бажає зупинити ворога, повинен бути людиною жорсткою і сильною, із залізною волею і міцною хваткою. Бути імператором і рятувати людей від темряви, яка насувається — це завдання під силу людині, перед якою варто схилити голову…

— Ваше превосходительство, — сказала вона тремтячим голом. — Я у вашому розпорядженні.

Почувся сміх.

— Вставай, Дженнсен, цього не потрібно.

Дженнсен відчула, що

червоніє, і встала, прийнявши допомогу Себастяна. Ні імператор, ні Себастян не звернули уваги на її зніяковіння.

— Себастян, де ти знайшов таку чарівну юну леді?

Блакитні очі Себастяна огляділи супутницю з гордістю.

— Це довга історія, ваше превосходительство. Зараз ми хочемо лише повідомити, що Дженнсен прийняла одне важливе рішення, яке пов'язане з нашими планами.

Чорнильні очі Джегана знову звернулися до неї. Серце Дженнсен мало не вистрибнуло з грудей. На обличчі імператора грала легка усмішка — з таким виразом велика людина дивиться на нікчемність.

— Яке рішення, молода леді?

«Дженнсен».

Образ матері, що лежить на підлозі, в крові, вмираючої, промайнув у голові Дженнсен. Вона ніколи не забуде останні дорогоцінні хвилини життя матері. Її душу досі палило те, що вона змушена була втікати і навіть не змогла поховати матір.

«Дженнсен».

Гнів і лють заповнили її, і вона забула про свій страх.

— Я хочу вбити Річарда Рала, — сказала Дженнсен. — Я прийшла просити вашої допомоги.

Всі сліди веселощів випарувалися з лиця Джегана. Він дивився на неї холодними, чорними, безжальними очима, його лоб грізно хмурився. Це, безумовно, була тема, де не було місця легковажності. Лорд Рал вторгся на батьківщину цих людей, убив тисячі його підданих і ввергнув весь світ у війну і страждання.

Імператор Джеган Справедливий чекав подальших пояснень.

— Я — Дженнсен Рал, — відповіла вона на його мовчазне запитання.

Потім витягла ніж, взяла за лезо і протягнула руків'ям імператору, показуючи йому букву «Р» — символ Дому Ралів.

— Я — Дженнсен Рал, — повторила вона. — Сестра Річарда Рала. Я хочу вбити його. Себастян сказав, що ви можете допомогти мені. Якщо дійсно зможете, я буду до кінця життя вашої боржницею. Якщо ні, тоді скажіть відразу. Я все одно вб'ю його, навіть залишившись одна.

Імператор нахилився до Дженнсен, не зводячи з неї кошмарних очей.

— Моя дорога Дженнсен Рал, сестра Річарда Рала, для виконання цього рішення я покладу світ до твоїх ніг. Варто тобі тільки попросити, і все, що в моїй владі, буде зроблено.

45

Дженнсен сиділа поруч з Себастяном, і ця звична близькість повинна була додавати їй спокою. Однак дівчина з великим задоволенням посиділа би з ним біля багаття, на якому смажилася б риба або варилися боби. А зараз, за столом імператора, їй було самотньо, як ніколи в лісі. Якби не Себастян, який невимушено жартував і брав участь у розмові, вона б не знала, куди себе подіти. Навіть серед простих людей Дженнсен відчувала себе незатишно; тут же було просто нестерпно.