Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Люті чоловіки, очі яких застеляла кров, віялом розсипалися по рівнині, наближаючись до міста. Повітря пронизували яскраві спалахи світла, відбиті від мечів і сокир, піднятих високо над головами, і граючі на вістрях пік і списів. Блискуче видовище, наростаючий гул, вихор пристрастей — все це наповнювало Дженнсен бажанням дістати ніж, але дівчина знала, що час ще не прийшов.
Себастян мчав поруч з нею, щоб бути впевненим у тому, що вона не загубиться у цій гонці, божевільній, нестримній, але підпорядкованій людській волі. Голос теж супроводжував її, і його було не заглушити, хоча вона і намагалася не слухати його чи подумки благала залишити її в спокої.
Голос кликав її по імені, закликав здатися: віддати йому волю і плоть, вимовляв незрозумілі, чарівні слова. Рев атакуючої армії дав Дженнсен можливість крикнути щосили:
— Дай мені спокій!
І ніхто нічого не помітив. Це була безглузда спроба викинути з себе цей голос, що володів необмеженою силою і безроздільними повноваженнями.
Несподівано, немовби за одну мить, вони увірвалися в місто, перестрибуючи через загорожі, огинаючи стовпи, з приголомшливою швидкістю пролітаючи повз будинки. Різкий контраст між галопом по відкритій місцевості і всередині міста приголомшив Дженнсен. Тут треба було звертати увагу на те, що тебе оточує, і це нагадало дівчині ліс.
Все було так не схоже на те, що вона очікувала — на масований, впорядкований наступ на відкритій місцевості. Замість цього пішов божевільний марш-кидок на місто і далі, по широких вулицях, обставлених величними будівлями, по схожих на каньйони темних провулках, затиснутих між високими кам'яними стінами, які іноді навіть загороджували маленький шматочок блакитного неба над головою. Потім прийшов етап нестримного занурення в зовсім вузькі покручені вулички житлових кварталів, в яких старовинні будинки попросту громадилися один на одного. І ні на мить не сповільнюючи швидкості і приймаючи рішення на ходу…
Тим часом гонкаа ставала все більш сюрреалістичною: місто дійсно виявилося порожнє. Навколо повинні були снувати люди, що в дикій паніці кидаються врозтіч, що прокладають собі дорогу в штовханині, нестямно волаючи від жаху перед атакуючими. Перед внутрішнім поглядом Дженнсен пропливали картини, які вона бачила в інших містах: вуличні торговці, що штовхають візки зі всяким товаром — від риби до вишуканої білизни; крамарі в лавках, наглядаючі за хлібом, сиром, м'ясом і вином; ремісники, які виставили на продаж туфлі, одяг, перуки, вироби зі шкіри; вікна, на яких розставлені численні горщики…
Зараз всі вікна були порожні. Деякі закриті віконницями, деякі виглядали так, ніби власник прочинив їх на хвилинку, але все одно порожні. Мовчазними свідками стрімкої атаки кавалерії стали лише вулиці, лавки і парки.
Було страшно мчати на повній швидкості по звивистому лабіринту вулиць, проїжджати повз будинки, долати перешкоди, вриватися в темні брудні провулки, летіти по нерівних бруківках, досягаючи вершини чергового пагорба тільки для того, щоб опинитися з протилежного боку на обмерзлому схилі, порослому деревами і до того ж небезпечному. Іноді, скачучи по шість вершників в ряд, вони несподівано потрапляли в провулок, який стискався і з якого, до того ж, несподівано випирав кут будівлі. Для декількох вершників результати такої зустрічі виявилися сумними.
За відсутності опору з боку ворожих військ неприборкана гонка здавалася Дженнсен неконтрольованою. Втім, вона знала: діє елітна кавалерія, відчайдушність була їх військовою спеціальністю. А крім того, дивлячись на Джегана, що мчить на чудовому величезному жеребці, неможливо
Несподівано увірвавшись в широко відкриті ворота в стіні, атакуючі виявилися на просторих газонах Палацу сповідниць. На всі боки розносилися нестримні крики вершників, які ще не втратили свого шаленства; а коні вже общипувати мальовничі галявини; брудні, грубі, спраглі крові загарбники одним своїм виглядом оскверняли безтурботну красу галявин. Дженнсен з Себастяном їхали слідом за імператором і його офіцерами в центрі великого загону ревучих чоловіків вгору по широкому променаду, під старими кленами, чиї голі гілки вже хвалилися набряклими бруньками. Незважаючи на весь свій досвід, знання і схильності, Дженнсен ніяк не могла зрозуміти, звідки в її душі виникло відчуття, ніби вона бере участь в неправедному насильстві.
Але тут її увагу привернуло щось незвичайне попереду, недалеко від мармурових сходів, що вели до парадного входу в Палац сповідниць, і дивне почуття відразу зникло. Перед ступенями стояв стовп, до кінця якого був прив'язаний величезний червоний прапор, що плескався на вітрі, ніби привертав увагу і кликав: ось ваша мета, солдати.
Джеган повів людей прямо туди.
Поки вони їхали по газонах, Дженнсен концентрувала увагу на теплій, гнучкій і потужній мускулатурі Расті; звичні рухи коня підбадьорювали дівчину. Навряд чи заспокоїв би її погляд вгору, на білі мармурові колони палацу. Сьогодні, нарешті, Імперський Орден візьме палац, де довгі роки безперешкодно правило зло.
Імператор Джеган, високо піднявши меч, наказав армії зупинитися. Радісний бойовий клич десятків тисяч чоловік в одну мить завмер, і вони разом зупинили своїх розпалених коней. Дженнсен була здивована: десятки тисяч людей зі зброєю напоготів, а все закінчилося в одну мить і без кровопролиття.
Перш ніж спішитися, вона поплескала Расті по пітній шиї. А потім зіскочила на землю, перебуваючи серед безлічі чоловіків, здебільшого офіцерів і радників, але також і простих кавалеристів, повних готовності захистити імператора. Дівчині не доводилося раніше знаходитися в суспільстві простих солдатів і їй було страшнувато від їхньої пильної уваги. Від брудних, прокопчених чоловіків запах йшов гірший, ніж від коней.
Себастян, взявши її за руку, притягнув до себе:
— З тобою все добре?
Кивнувши, Дженнсен спробувала розгледіти імператора і те, що зупинило його. Себастян, теж бажаючи побачити це, потягнув дівчину крізь натовп дужих офіцерів. Їх пропустили.
Побачивши імператора в декількох кроках попереду, Дженнсен і Себастян зупинилися. Джеган стояв один, з опущеними плечима, спиною до всіх, затиснувши меч у руці. Ніхто з присутніх не насмілювався наблизитися до нього.
Дженнсен і Себастян швидким кроком покрили відстань, що відділяла їх від імператора. Той застиг перед списом, устромленим кінцем у землю, а вираз чорних очей Джеганя був такий, ніби він побачив привид. Червоне полотнище плескало на вітрі в абсолютній тиші.
На спис була насаджена людська голова.
Дженнсен здригнулася. Голова, відрубана точно по середині шиї, виглядала як жива. Темні очі під густими вигнутими бровами не кліпаючи дивилися перед собою. Трохи набакир був одягнений темний пом'ятий капелюх. Пасма волосся, що вилося над вухами, трохи погойдувалося на вітрі. Здавалося, ніби тонкі губи в будь-який момент розсунуться в загрозливу посмішку зі світу мертвих. Та й сам вираз обличчя був такий, ніби за життя ця людина уособлювала смерть.