Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

На безлюдному перехресті Себастян вказав направо:

— Ось ця вуличка.

Вони пройшли повз темні будинки, у яких не було вікон і які, очевидно, цілком могли використовуватися як склади. Схоже, ніхто на цій вулиці не жив. Скоро будинки залишилися позаду. Дерева, безлисті від жорстоких вітрів, немов збилися попереду в купу.

— Судячи зі слів господині, — сказав Себастян, — будинок знаходиться он там, біля тієї групи дерев.

Дорога виглядала так, немов нею майже не користувалися. Слабке світло з віддаленого вікна ледь пробивався крізь голі гілки дуба

і вільхи. Світло зовсім не виглядало привітним запрошенням — скоріше це було світло тліючого багаття, яке радить необережному подорожньому триматися подалі.

— Чому б вам не зачекати тут? — Сказала Дженнсен. — Можливо, буде краще, якщо я піду одна?

Вона натякнула Себастяну що він може не йти з нею. Більшість людей не хочуть зв'язуватися з чаклунками. Дженнсен сама б з радістю не робила цього, будь у неї хоч найменший вибір.

— Я піду з вами.

Себастян виявляв явну недовіру до всього, що було пов'язане з магією. Те, як його очі розглядали темний будинок серед гілок і кущів, видавало, що він для виду хоробриться, намагається не показати свого страху…

Дженнсен вилаяла себе за те, що посміла навіть помислити подібне. Адже Себастян бився з д'харіанськими солдатами, які не тільки перевершували його габаритами, але і числом. Він міг тоді залишитися в печері і не ризикувати своїм життям. Він міг запросто втекти від цієї бійні. Його страх перед магією тільки доводить, що він розсудлива людина. Дженнсен, сама будучи в такому ж становищі, дуже добре розуміла тих людей, які боялися магії.

Вони зійшли з дороги і рушили по вузькій стежці, серед дерев. Під ногами рипів сніг. Себастян боязко оглядався навкруги, в той час як вся увага Дженнсен була направлена на сам будинок. За цим невеликим будинком вгору по схилу починався ліс. Дженнсен вирішила, що тільки ті, у кого була в цьому гостра необхідність, наважилися б пройти до цих дверей через ліс.

Але раз чаклунка живе в такій близькості від міста, значить, вона з тих, хто допомагає людям, кому люди довіряють. Цілком можливо, що жителі громади цінують і поважають цю жінку. Хоча б як цілительку, яка присвятила життя іншим. І її не треба боятися…

Вітер завив в деревах, схилених навколо. Дженнсен постукала в двері. Себастян вивчав ліс з обох боків будинку. Вдалині, позаду них, вогні будинків вказували зворотний шлях.

Поки вони чекали, Дженнсен теж втупила погляд у навколишню темряву. Їй уявилися спостерігаючі за нею з темряви очі, і волосся в неї на потилиці заворушилося.

Двері нарешті прочинилися, але рівно настільки, щоб можна було розгледіти гостей.

— Так? — Почувся жіночий голос.

Дженнсен ледве розрізняла риси обличчя жінки, але та цілком могла розгледіти Дженнсен при світлі, вирвалася з прочинених дверей.

— Ви — Латея? Чаклунка?

— А що?

— Нам сказали, що тут живе латея-чаклунка. Якщо це ви, то чи не можна нам увійти?

Двері ширше не прочинилися. Дженнсен закрив пощільніше свій плащ — не стільки від холодного нічного повітря, скільки від не надто теплого прийому. Невідривний погляд жінки перемістився на Себастяна, потім знову повернувся до Дженнсен.

— Я

не повитуха. Якщо ви хочете вибратися з біди, в яку потрапили, в цьому я не можу допомогти. Ідіть до повитухи.

Дженнсен помертвіла:

— Але ми тут не для цього!

Жінка якийсь час пильно роздивлялася двох чужинців біля дверей свого будинку.

— Тоді що за ліки вам потрібно?

— Не ліки, а… заклинання. Я вже зустрічалася одного разу з вами. Мені потрібне заклинання, яке ви наклали на мене… коли я була дитиною.

— Коли? — Жінка спохмурніла. — І де?

Дженнсен відкашлялася:

— У Народному Палаці. Коли я там жила. Ви допомогли мені, коли я була маленькою.

— Допомогла тобі в чому? Говори ж, дівчина!

— Допомогли… заховати мене. Якимось закляттям, я думаю. Я тоді була зовсім маленька, тому я точно не пам'ятаю.

— Сховати тебе?

— Від лорда Рала.

Запала мовчанка.

— Ви пам'ятаєте? Мене звати Дженнсен. Я тоді була зовсім дитиною. — Дженнсен скинула з голови капюшон, так, щоб жінка змогла побачити її руді кучері.

— Дженнсен?.. Я не можу згадати тебе, але волосся твоє пам'ятаю. Не часто зустрінеш таке волосся.

У Дженнсен відлягло від серця і піднявся настрій.

— Це було давно. Я так рада, що…

— Я не маю справи з такими речами, — обірвала її жінка. — І ніколи не мала. Я не накладала на тебе чари.

Дженнсен оніміла від подиву. Вона не знала, що сказати. Вона була впевнена, що саме ця жінка колись накладала на неї закляття.

— Тепер ідіть геть. Обидва. — Двері почали закриватися.

— Почекайте, будь ласка. Я вам заплачу. — Дженнсен залізла в кишеню і поспішно вийняла монету. Тільки простягнувши її в прочинені двері, вона побачила, що це золото. Жінка деякий час роздивлялася монету, ймовірно, роздумуючи, чи варто знову втягувати себе в страшний злочин вищого розряду, хоча перед нею і був зараз невеликий статок.

— Тепер згадали? — Запитав Себастян. Жінка перевела погляд на нього:

— А ти хто?

— Просто друг.

— Латея, мені знову потрібна ваша допомога. Моя мати… — Дженнсен не могла змусити себе вимовити неминуче і почала по-іншому: — Я пам'ятаю, як моя мати розповідала мені про вас і як ви одного разу допомогли нам. Я в той час була зовсім дитиною, але пам'ятаю, що на мене накладали чари. Їх сила з роками вичерпалася. Мені знову потрібна ваша допомога.

— Але ти звернулася не за адресою, не до тієї людини. — Кулаки Дженнсен стиснулися. У неї більше не було ніяких слів. Вона змогла придумати тільки одне.

— Латея, будь ласка. Я просто божеволію. Мені потрібна допомога.

— Вона запропонувала вам пристойну суму грошей, — втрутився Себастян. — Якщо ви ще раз скажете, що ми звернулися не до тієї людини, я вважаю, нам доведеться зберегти це золото для потрібної нам людини.

Латея хитро посміхнулася йому:

— О, я сказала, що вона звернулася не до тієї людини, але я не сказала, що не можу заробити запропоновані гроші.

— Я не розумію, — сказала Дженнсен, притримуючи плащ біля горла, оскільки її била дрож.