Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Обі був приголомшений. В голові його панував повний сумбур. Він підтягнув до себе чаклунку.
— Даркен Рал був могутнім чарівником. Якщо сказане тобою — правда, він, в такому випадку, повинен би був переслідувати нас. — Обі знову ударив її об шафу. — Він би переслідував мене. — Обі струснув її, намагаючись отримати відповідь. — Він би переслідував.
— Він і переслідував… Просто він не міг бачити діри в світі.
Очі чаклунки майже викотилися з орбіт. З правого вуха сочилася кров. Її тендітне тіло не могло протистояти силі Обі.
— Що? —
— Тільки Алтея може…
Вона дійсно почала базікати дурниці. Обі роздумував, що зі сказаного нею могло бути правдою.
Її голова закинулася.
— Мені слід було… врятува… и нас усіх… коли в мене був шанс… Алтея помилялася…
Він струснув чаклунку, намагаючись змусити сказати більше. Червоний слиз забулькав з її носа. Незважаючи на підганяння і удари, незважаючи на те, що він трусив її, Латея не вимовила більше жодного слова. Він підняв її, від його важкого, гарячого дихання колихалися пасма рідкого баб'ячого волосся, він заглянув у її спорожнілі очі.
Він дізнався від неї все, що міг.
Він згадав пекучі порошки, які йому доводилося пити; згадав зілля, які вона для нього складала; згадав дні, проведені в загоні; згадав, коли його вивертало навиворіт…
І завив, піднімаючи кістляву жінку над головою.
А потім, ричачи від люті, садонув її об стіну.
Крики Латеі були як хмиз для багаття його помсти. Він просто упивався її безпорадністю і муками.
Він підняв чаклунку з підлоги і жбурнув на стіл, зламавши і стіл, і її кістки. З кожним ударом вона ставала все більш млявою і все більш закривавленою. А потім і зовсім зомліла.
Але лють Обі тільки починала розпалюватися.
10
Дженнсен не хотіла повертатися в таверну, але було темно і холодно й не залишалося нічого іншого. Латея не побажала відповідати на питання, і Дженнсен втратила всяку присутність духу.
— Що будемо робити завтра? — Запитав Себастян.
— Завтра?
— Ну, ви все ще не проти, щоб я допоміг вам втекти з Д'хари, як просила ваша матінка?
Дженнсен й сама не знала, що робити. Обміркувавши слова Латеі, вона тепер була зовсім не впевнена, що необхідно втікати.
Вони рухалися по сухому снігу все далі і далі, і дівчина неуважно поглядала вгору, в темне нічне небо.
— Якби ми побували у Народному Палаці, у мене могли б з'явитися якісь ідеї, — сказала вона, розмірковуючи вголос. — А крім того, є надія, що та Алтея мені допоможе.
Звичайно, йти в Народний Палац було дуже і дуже небезпечно. Але ж куди б Дженнсен не втекла, чаклунські сили лорда Рала все одно будуть переслідувати її. Алтея ж, ймовірно, могла допомогти.
Хто знає, раптом вона якимось чином зуміє заховати Дженнсен від переслідувача, і та зможе почати нове життям?..
Схоже, що Себастян серйозно задумався над її словами, його подих клубочився на холодному вітрі.
— Значить,
Він не пропонував аргументів проти цієї затії, не намагався відмовляти Дженнсен, і та відчула себе не дуже спокійно.
— Народний Палац — не просто саме серце Д'хари, це ще і будинок лорда Рала.
— Тоді він швидше за все і не очікує побачити вас там?
Очікує чи ні, але вони відправляться прямо в лігво ворога! Жоден хижак не упустить, коли в його лапи потрапляє здобич. Вони будуть беззахисними перед його вишкіреною пащею…
Дженнсен озирнулася на ледве помітну в темряві фігуру:
— Себастян, а що ви робите в Д'харі? Мені здається, це місце вам зовсім не подобається. Чому ви мандруєте по місцях, які вам не подобаються?
Вона побачила, як він посміхнувся під своїм капюшоном.
— Невже це так помітно?
Дженнсен знизала плечима:
— Я і раніше зустрічала мандрівників. Вони розповідали про місця, де побували, про те, що вдалося побачити. Про чудеса. Про красиві долини. Про види, від яких захоплює дух. Про приголомшуючі уяву міста… Ви ж не розповідаєте ні про те, де були, ні про те, що бачили.
— Ви хочете правду? — Запитав він, і обличчя його на цей раз було серйозним.
Дженнсен відвела очі. Їй раптово стало ніяково — суне ніс не в свою справу! Особливо, якщо врахувати, що сама багато чого не договорює…
— Прошу вибачення. Я не маю права ставити такі питання. Забудемо про це.
— Нічого страшного. — Він подивився на неї, криво посміхнувшись. — Я не думаю, що ви з тих, хто донесе на мене д'харіанським солдатам.
Сама думка про це була їй огидна.
— Ні, звичайно.
— Лорд Рал і його Д'харіанська імперія хочуть правити світом. Я намагаюся запобігти цьому. Я, як вже казав, з півдня. Мене послав наш проводир, імператор Стародавнього світу, Джеган Справедливий. Я — стратег імператора Джегана.
— Значить, ви людина з великою владою, — в подиві прошепотіла Дженнсен. — Людина високого рангу. — Її здивування швидко змінилося боязкістю. Вона з трепетом намагалася вгадати, наскільки важлива перед нею персона. І супутник піднімався в її уяві все вище і вище. — Як же мені тепер до вас звертатися?
— Себастян.
— Але ви — важлива людина. А я — ніхто.
— Е-е, ні, Дженнсен Даггет. Лорд Рал не став би полювати за ніким.
Дженнсен відчула дивне і несподіване почуття незручності. Вона не відчувала любові до Д'хари, але все ж їй було неприємно дізнатися, що Себастян тут для того, щоб принести шкоду її країні. Докори совісті збентежили її. Зрештою лорд Рал послав людей, які вбили її матір. Лорд Рал полює за Дженнсен, бажає їй смерті…
Але ж тільки лорд Рал хоче, щоб вона померла, а зовсім не люди її країни. Гори і ріки, широкі долини і дерева завжди давали їй притулок і їжу. Дженнсен ніколи ще не приходили в голову такі думки — що можна любити свою батьківщину, але ненавидіти тих, хто керує нею.