Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Він якийсь час дивився, скосивши очі, на зброю, потім знову звернув свою увагу на Дженнсен.
— Це що, справжній?
— Ні, — огризнулася Дженнсен. — Я сама відлила його, сидячи біля багаття минулої ночі. Ви збираєтеся відвести мене туди, де тримають ув'язнених, чи ні?
Людина граціозно простягнув руку:
— Якщо ви підете за мною, пані.
26
Чиновник в білому піднімався вгору по щаблях, а з його боків крокували дві людини
Коли вони досягли наступного прольоту широких мармурових сходів, людина в білому знову озирнулася. Дженнсен нетерпляче махнула йому рукою. Він, нарешті, зрозумів, що гостя не має наміру йти поруч, а хоче, щоб він очолив процесію. І він прискорив кроки, дозволяючи їй зберегти необхідну дистанцію.
Офіцер невідомого звання і дюжина солдатів слідували за нею, намагаючись дотримуватися таку ж дистанцію, яку вона зберігала з ідучим попереду. Всім чоловікам було нелегко. Цього Дженнсен і добивалася: як і її руде волосся, неухильне дотримання дистанції не давало їм заспокоїтися.
Пологі мармурові сходи переривалися широкими площадками, і тут ноги відпочивали перед новим сходженням. Нагорі сходів, за потужними колонами, виднілися високі, прикрашені рельєфом двері. Весь фасад Палацу, що підносився над ними, являв собою один з найвеличніших видів, які доводилося зустрічати Дженнсен, але її свідомість зараз було зосереджено зовсім не на складній архітектурі входу в будівлю. Вона думала про те, що знаходилося всередині.
Вони минули тінь від піднесених колон і швидко увійшли в якісь двері. Солдати все ще шлейфом тягнулися за Дженнсен; їх зброю на ходу побрязкувала; звук кроків по полірованій мармуровій підлозі луною віддавався від стін.
Незабаром процесія привернула увагу мешканців Палацу. Ідучі у своїх справах, розмовляючі один з одним, прогулюючись по коридорах, — вони оберталися в сторону чиновників в білому і срібному, солдатів і жінки з рудим волоссям. По її одежі було видно, що вона тільки що з дороги. Дженнсен свого одягу не соромилася: її вид додавав відчуття терміновості і таємничості. А реакція роззяв мимоволі заражала тими ж почуттями і ескорт.
Людина в білому пошепталася з двома своїми супутниками, вони кивнули і зникли за найближчим рогом. Охорона слідувала за Дженнсен на колишній відстані.
Процесія запетляла по лабіринту з невеликих коридорів. Підійшла до вузьких спіральних сходів, піднялася по них, пройшла по якихось пустельних залах, по напівтемних коридорах, кілька разів спустилися по найрізноманітнішого виду сходах… Зрештою Дженнсен втратила всяку орієнтацію. Однак, оскільки сходи були похмурими і запорошеними, а коридори пропахли цвіллю, вона вирішила, що людина в білому веде її по Палацу найкоротшим шляхом.
Це обнадіювало, бо означало, що її сприймають всерйоз. Це допомагало їй. Вона весь час повторювала собі, що є важливою
Запам'ятати всі повороти і спуски, які вони здійснили, було абсолютно безнадійно, і вона вирішила зосередитися на тому, що їй належало зіграти.
В першу чергу вона нагадала собі, що для неї не повинно мати значення, в якому стані знаходиться Себастян. Треба проявити стриманість — не розплакатися і не кинутися йому на груди, — інакше їм обом буде тільки гірше. Вона сподівалася, що, побачивши його, не забуде про це.
Людина в білому повернула на чергові, кам'яні, вузькі, як колодязь, сходи.
З-під відколотої фарби на металевих поручнях проступала іржа. Незручні круті прольоти спіраллю спускалися вниз і, нарешті, вийшли в коридор, освітлений тріпотливим світлом стоячих на підлозі факелів.
Двоє вже у знайомому срібному одязі очікували їх біля підніжжя сходів. Сизий дим висів під низькими кроквами, пахло смердючою палаючою смолою. Дженнсен помітила, що її подих в холодному повітрі перетворюється в пару. Вона фізично відчула, як глибоко вони опинилися під Народним Палацом. У неї майнуло знайоме неприємне відчуття темної болотної води над головою.
Уздовж похмурого кам'яного коридору тяглися двері, розташовані на однаковій відстані одна від одної. У деяких дверях, здається, виднілися пальці, які вчепилися в краї маленьких грат.
Звідкись здалеку доносився сухий кашель, що відбивався від стін луною. Схоже, що людей сюди посилали не в покарання, а з метою убити.
Перед одними з залізних дверей стояв чоловік могутньої статури, розставивши ноги, руки за спиною, підборіддя задерте. Він так холодно глянув на Дженнсен, що вона злякалася. Їй захотілося втекти звідси. Чому вона вирішила, що зможе здійснити задумане? Зрештою, хто вона така? Та ніхто, що б там не говорила Алтея!.. Ех, самій би так вірити в свої здібності, як вірила Алтея…
Дивлячись Дженнсен в очі, людина в білому сказав:
— Капітан Лернер. Як ви і просили. — Він повернувся до громили і простягнув руку в бік Дженнсен. — Особистий представник лорда Рала. Так вона говорить.
Капітан похмуро посміхнувся йому.
— Спасибі вам, — сказала Дженнсен людям, які супроводжували її. — Це все.
Людина в білому відкрила рот, але, зустрівшись з нею очима, воліла просто кивнути. І повів двох помічників у срібному одязі і дюжину солдат геть.
— Я шукаю людину, яка, як я чула, потрапив у в'язницю, — сказала Дженнсен капітану Лернер.
— Навіщо?
— Хтось все переплутав. Цю людину взяли помилково.
— Хто сказав, що це — помилка?
Дженнсен вийняла ніж з піхов і, тримаючи за лезо, безпристрасно показала капітану руків'я:
— Я кажу.
Холодні, як сталь, очі вдивився в орнамент на рукояті.
Капітан продовжував стояти в розслабленій позі, загороджуючи собою металеві двері. Дженнсен підкинула ніж, спритно спіймала його за руків'я і одним рухом вклала в піхви.
— Свого часу я теж носив такий, — сказав капітан, кивнувши на ніж. — Кілька років тому.