Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Іноді Дженнсен починала жаліти себе, згадуючи, чого в її житті не було з того, що могло б бути. Але вона тут же згадувала матір, яка відмовилася від усього цього по добрій волі і заради своєї дочки… Найбільше мати була схожа на ангела-хранителя у плоті.
— Дженнсен! — Мати кинулася до неї і обняла за плечі. — О-о, Джен, я вже почала хвилюватися. Де ти була? Я вже збиралася шукати тебе, і вже вирішила, що з тобою сталася біда.
— Так воно і було, мама, — сказала Дженнсен.
Мати на мить завмерла, потім, не задаючи жодних питань, обняла
— Заходь всередину, треба обсохнути. Я бачу, у тебе відмінний улов. Ми пообідаємо, і ти гарненько мені все розповісиш.
Дженнсен сповільнила крок:
— Мамо, я не одна.
Мати зупинилася, уважно вдивляючись в обличчя дочки і намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно те, що трапилося.
— Що ти маєш на увазі? Хто з тобою? Дженнсен махнула рукою в бік стежки:
— Він там, внизу. Я звеліла йому почекати. Я сказала, що запитаю, чи можна йому поспати в хліві…
— Що? Залишитися тут, у нас? Джен, про що ти тільки думала? Ми не можемо…
— Мамо, послухай мене. Будь ласка!.. Сьогодні трапилося жахливе. І Себастян…
— Себастян?
Дженнсен кивнула:
— Ця людина, якого я привела… Себастян допоміг мені. Я натрапила на солдата, який зірвався з верхньої стежки над озером.
Обличчя в матері стало попелястим. Вона мовчала.
Дженнсен набрала побільше повітря і продовжила розповідь:
— Я побачила мертвого д'харіанського солдата в ущелині, він зірвався з верхньої стежки. Інших слідів навколо не було — я подивилася. Він був справжній велетень, озброєний з ніг до голови. Бойова сокира, меч біля пояса, меч на перев'язі…
Мати нахилила голову і пильно подивилася на дочку:
— Ти мені щось не договорюєш, Джен.
Дженнсен не хотіла розповідати все, поки не з'ясується щодо Себастяна, але, схоже, мати читала все в очах і вловлювала по голосу. Від листочка паперу, що лежав у кишені Дженнсен, виходила жахлива загроза, і два слова, написані на ньому, звучали в її голові набатом.
— Мамо, будь ласка… Дай, я розповім тобі все по-своєму?
Мати погладила Дженнсен по щоці:
— Ну що ж, розкажи. І якщо так треба, то — по-своєму.
— Я обшукувала солдата, намагалася знайти що-небудь важливе. І дещо знайшла. Але потім ця людина, подорожній, він випадково помітив мене… Вибач, мамо, я була налякана… Солдат лежав там, і я виявила дещо у нього в кишенях і вела себе не так обережно, як слід було б. Я знаю, що вела себе нерозумно…
Мати посміхнулася:
— Ні, дитино, всі ми не без гріха. Немає ідеальних людей. Ми всі коли-небудь робимо помилки. Це не означає, що ти дурна. Не говори про себе так.
— Ну, я відчула себе такою, необачною, коли він щось сказав, я обернулася, а він уже стояв поруч. Але я тримала ножа напоготові…
Мати схвально кивнула, посміхнувшись дочки.
— Він потім зрозумів, що той чоловік розбився
— Схоже, цей Себастян знає, про що говорить.
— Я теж так подумала. Я ще раніше сама хотіла поховати мертвого солдата, постаратися його заховати. Але він був такий величезний… Я б ніколи не змогла відтягнути його в розколину. Себастян запропонував мені поховати тіло. Разом ми змогли перетягнути його і сховати в глибоку щілину в скелі. Ми дуже добре прикрили його зверху. Я накидала гравію, а Себастян поклав наверх кілька важких валунів. Ніхто не знайде солдата.
Мати виглядала більш-менш заспокоєною.
— Це було мудре рішення.
— Перш ніж ми поховали його, Себастян вирішив, що треба взяти все цінне. Не залишати ж гнити без користі в землі!
Мати запитливо підняла брови:
— Ну, і взяв він щось?
Дженнсен кивнула. Вона засунула руку в кишеню, де не було аркуша паперу, витягла гроші і переклала в руку матері.
— Себастян наполягав, щоб я взяла все. Тут золоті марки. Він не хотів брати їх собі.
Мати дивилася на статок, що лежав в її руці, потім кинула погляд на стежку, де чекав Себастян. І схилилася ближче до Дженнсен:
— Джен, раз він прийшов з тобою, то, можливо, вважає, що зможе забрати гроші, коли йому заманеться. Він зобразив з себе щедру людини, завоював твою довіру, але від грошей не відходить, щоб, врешті-решт, забрати їх.
— Я думала над такою можливістю.
Тон матері пом'якшав, вона зі співчуттям сказала:
— Джен, це не твоя вина. Я завжди тримала тебе узаперті, і ти просто не знаєш, якими можуть бути люди.
Дженнсен відвела погляд від розумних очей матері:
— Мабуть, такі люди бувають. Але я не думаю, що Себастян такий.
— А чому ні? — Дженнсен озирнулася:
— У нього гарячка, мамо. Він хворий. Він пішов геть, не попросився на нічліг. Він розпрощався зі мною. Він дуже втомився, і його трясе в лихоманці, і я побоялася, що він помре під дощем. Я його зупинила і сказала, що, якщо ти не будеш проти, він зможе спати в печері зі скотиною, де, принаймні, тепло і сухо. — Помовчавши трохи, Дженнсен додала: — Він сказав, що якщо ти не захочеш, щоб поруч знаходився чужинець, то він не образиться і піде своїм шляхом.
— Так? Він справді так сказав?.. Ну, Джен, ця людина або дуже чесна, або дуже хитра. — Мати спрямувала серйозний погляд на дочку. — Що він за людина, як ти вважаєш?
Дженнсен зціпила пальці рук перед собою:
— Чесне слово, не знаю. Я думала про те ж саме… — Потім вона згадала слова мандрівника. — Він сказав, що хоче, щоб у тебе було ось це. Тоді тобі не треба буде боятися чужинців, що знайшли притулок в твоєму домі.
Дженнсен витягла з-за пояса ніж у піхвах і протягнула матері. Срібне руків'я блиснуло в тьмяному жовтуватому світлі, яке лилося з вікна.