Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
При думці про Алтею Дженнсен відчула глуху біль. Ну чому на долю всіх, хто виявився пов'язаний з дівчинкою, що з'явилася на світ двадцять років тому, випали одні страждання! Мати загинула через те, що народила її, а отже здійснила тим самим в очах Рала злочин. Латею вбили безжальні члени кводу невідомо за що. Алтею навіки понівечили за одну лише спробу захистити маля. Фрідріх став майже бранцем, і його життя позбавлене багатьох радостей…
Дженнсен згадала насолоду від поцілунку Себастяна. Алтея і Фрідріх втратили саму можливість насолоджуватися один одним. А чи буде ще така
Вона міркувала про те, що сказав Себастян: не буде у неї свободи, поки не зникне Річард.
Дженнсен подивилася на сплячого Себастяна, який так несподівано увірвався в її життя. При першій зустрічі, та й потім теж, їй і в голову не приходило, що все це може закінчитися поцілунком.
Розпатлане світле волосся в світлі багаття придбало золотий відтінок, обличчя здавалося таким рідним і близьким.
Але яке майбутнє їх чекає?
На це питання Дженнсен відповіді знайти не могла. Вона не знала, чи значив що-небудь той поцілунок і куди все це може привести їх. Вона не була впевнена, що сама хоче продовження. Бо не була впевнена в Себастяні і боялася, що не захоче він.
32
Залишилися позаду землі, що лежали на кордоні Азерітських рівнин. Почалася важка подорож по глибокому снігу і слизьких каменів, поступово, неухильно, вгору, в країну гір.
Себастян погодився провести Дженнсен в Старий світ. Без Себастяна мрія опинитися в безпеці і на волі навряд чи може здійснитися.
Він розповів Дженнсен, що за ланцюгом гір, покритих непрохідними лісами, тягнеться західна окраїна Д'хари. Там і починається шлях у Стародавній світ. Вони підуть, загублені серед гір, на південь, у напрямку до далекої свободи.
У горах панувала сувора негода. Довелося багато йти пішки, щоб не замучити коней. Расті і Піт були давно не годовані, а під товстим шаром снігу було надто важко добути хоч якусь траву. Їх густа по-зимовому шерсть теперзвисала клаптями. Але, принаймні, вони були живі. Те ж саме можна було сказати і про самих мандрівників.
В один із днів чисте небо після полудня затягнуло зловісними хмарами, і посипав сніг. На щастя, подорожні дуже скоро вийшли до невеликого села. Там і ночували, поставивши коней у стійло, де бідні тварини нарешті отримали довгоочікуваний овес і відпочинок. У селі не було таверни. За кілька мідних пенні Себастян і Дженнсен знайшли нічліг на сіннику. Після довгих днів, проведених на відкритому повітрі, сінник здався Дженнсен палацом.
Ранок приніс бурю з вітром і снігопадом. До того ж, сніг йшов упереміш з дощем. У таких умовах пускатися в шлях було не тільки страшно, але і просто небезпечно. Дівчина була рада, що коні зможуть ще постояти в стійлі і підгодуватися. Так і вийшло. Коні дійсно їли й відпочивали, а Дженнсен і Себастян розповідали один одному історії зі свого дитинства.
Вони вирішили за краще їхати по дорогах — в таку погоду мандрівників було мало. Себастян, завжди будучи обережним і обачним, порахував,
В один з вечорів, коли Дженнсен почала будувати курінь, сплітаючи молоді деревця і покриваючи їх гілками бальзаміну, Себастян повернувся в табір, задихаючись від утоми і з руками, залитими кров'ю.
— Солдат, — насилу переводячи подих, пояснив він.
Дженнсен розуміла, що може означати появу поблизу солдата.
— Але як їм вдалося напасти на наш слід? Як?..
Себастян відвернувся у відповідь на її бурхливе, шалене обурення.
— Нас переслідує володіючий даром, — він важко зітхнув. — Тоді в палаці тебе бачив чарівник Натан Рал.
Але ж це не мало ніякого значення!.. Для володіючого даром Дженнсен була дірою в світі. Як же тоді він міг її переслідувати?
— По снігу нас вистежити не важко, — відповів Себастян на невисловлене питання.
Ах так, сніг, ну, звичайно!.. Дженнсен смиренно кивнула — лють перетворилася в страх.
— Один з кводу?
— Я не впевнений. Але солдат д'харіанський. Він з'явився невідомо звідки. Мені довелося вступити в сутичку. Я вбив його. Тепер нам треба поспішати, неподалік можуть виявитися й інші.
Дженнсен була занадто налякана, щоб сперечатися. Доведеться рятуватися втечею. Думаючи про людину, що з'явилася з темряви, вона прийнялася допомагати Себастяну сідлати коней. Сівши на них, вони понеслися вперед настільки швидко, наскільки дозволяла щодалі темніюча ніч.
Через деякий час довелося дати коням відпочинок і йти далі пішки. Себастян був упевнений, що їм вдасться відірватися від переслідувачів. Сніг робив ніч світлою, незважаючи на хмари, які майже весь час закривали місяць, і з дороги було збитися важко.
До наступного вечора вони були настільки виснажені, що, незважаючи на небезпеку арешту, були змушені зупинитися. Спали сидячи, поруч один з одним біля невеликого багаття, притулившись спинами до якогось впалого дерева.
День слідував за днем, а переслідувачі так і не з'являлися. Дженнсен стало трохи спокійніше. Вона зрозуміла, що так просто їх не зловиш.
Настали сонячні дні, рухатися стало легше. Однак саме гарна погода і доставляла Дженнсен масу хвилювань: сліди на снігу могли допомогти переслідувачам наздогнати втікачів.
Вони затримувалися на проїжджих дорогах, які доводилося перетинати, — щоб збити з пантелику і заплутати солдат.
А потім знову пішли снігові бурі. Подорожні насилу рухалися вперед, намагаючись не звертати уваги на сніг і вітер. Поки вони розрізняли перед собою дорогу і могли переставляти ноги, ніщо не могло змусити їх зупинитися, — адже сніг, їхній союзник, швидко замітав сліди. Досвід усього життя підказував Дженнсен, що по такій негоді вистежити їх просто неможливо. І знову у втікачів з'явилася надія, що вдасться вислизнути з аркана, який вже майже обвив їх шиї.