Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Себастян вирішив не питати, чому вона так вирішила.
— Це Творець подбав про нас за допомогою Тома. Брат Нарев говорить: коли ми вважаємо, що хтось потурбувався про нас, насправді через нього це зробив Творець. Ми, в Старому світі, віримо: роблячи що-небудь для іншого, ми виконуємо добрі справи Творця. Саме тому нашим святим обов'язком є поліпшення добробуту ближніх.
Побоюючись, що її слова можна сприйняти як критику брата Нарева — або навіть Творця! — Дженнсен вирішила промовчати. Хіба можна заперечувати слова такої великої людини, як брат Нарев?.. Їй не
Себастян, схоже, вгадав її думки з виразу обличчя, тому що м'яко сказав:
— Знаєш, чому я з тобою? Я вірю, що таке бажання Творця, і впевнений, що брат Нарев і імператор Джеган схвалять цю допомогу. Ми боремося саме за те, щоб люди могли піклуватися один про одного.
Дженнсен відвела очі від пирога з м'ясом. Обличчя її застигло: благородні устремління благородними устремліннями, але для дівчини почути таке — все одно що отримати ніж у спину.
— Так ось чому ти мені допомагаєш, — сказала вона, вимучено посміхаючись. — Усього лише з почуття обов'язку…
— Ні, — квапливо сказав Себастян. Він підійшов до неї і встав на одне коліно. — Спочатку, звичайно… Але зараз це вже ніякий не обов'язок…
— Наче я прокажена, а ти…
— Та ні ж! — Він замовк, намагаючись знайти слова. Дженнсен чекала.
На обличчі Себастяна раптом заграла ніжна посмішка, а в голосі зазвучало гаряче благання:
— Такої дівчини, як ти, Дженнсен, я ніколи не зустрічав. Клянуся, немає на світі прекраснішої і кмітливішої за тебе. З тобою я відчув себе… ніким. Такого зі мною ще не бувало…
Кілька секунд Дженнсен дивилася на нього з ошелешеним виглядом, потім пробурмотіла:
— Ніколи б не подумала…
— Мені не можна було цілувати тебе. Це була помилка. Я — солдат армії, яка бореться проти гнобителя. Все моє життя присвячено народу, мій обов'язок допомагати людям. Я не повинен бажати жінку, подібну тобі.
Дженнсен ніяк не могла зрозуміти, чому він виправдовується. Адже він врятував їй життя…
— А чому ж ти поцілував мене?
Себастян дивився їй прямо в очі, і, здавалося, йому було нестерпно боляче підшукувати слова.
— Я не стримався… Намагався встояти, і не зміг… Я знав, що це помилка, але ми опинилися так близько… Я бачив твої прекрасні очі, твої руки обіймали мене… Мені нічого в житті не хотілося сильніше… Я просто не впорався з собою. Хоча і повинен був. Вибач!
Дженнсен опустила очі. Себастян тут же надів звичну маску холоднокровності і повернувся до свого сідла.
— Не журися, — прошепотіла вона. — Мені сподобалося.
Він обернувся:
— Правда?
— Я рада почути, що це було не з почуття обов'язку.
Від цих слів Себастян посміхнувся, і напруга, яка витала у повітрі, кудись зникла.
— Від обов'язку інше відчуття, — сказав він.
І вони обидва зареготали. Дженнсен здалося, що вона сміється чи не вперше в житті.
Вона розділила пиріг надвоє і з апетитом взялася за нього, насолоджуючись букетом приправ і ароматом м'яса.
Що за диво! Напевно, вона занадто суворо повелася з Томом через Бетті. А він — добра людина…
Так, Том… З ним було легко. З ним вона відчула свою значимість і впевненість в силах, тоді як з Себастяном була боязкою і скромною. І усмішки в них різні. У Тома вона — від усього серця, тоді як у Себастяна непроникна. Від посмішки Тома будь-яка дівчина відчує себе сильною і захищеною, а Себастяна — беззахисною і слабкою.
Доївши пиріг і зібравши крихти, Дженнсен, не знімаючи плаща, загорнулася в спальник. Тремтячи від холоду, вона пригадала, як їх зігрівала Бетті. У нічній тиші повернулася біль втрати, не дала заснути, хоча втома, що накопичилася за останні два дні, здавалася чи не смертельною.
Дівчина не заглядала в майбутнє. Попереду була лише безперестанна гонка — до тих пір, поки люди лорда Рала не схоплять її. Без матері і без Бетті Дженнсен відчувала себе нескінченно самотньою. Коли вони з Себастяном їхали в Народний Палац, десь у глибині її душі жевріла безрозсудна надія на те, що повернення туди, де пройшло дитинство, так чи інакше принесе сприятливе вирішення всіх проблем. Надія ця не виправдалася.
І тому тремтіла Дженнсен не стільки від холоду, скільки від сумовитого відчаю.
Себастян обережно присунувся до неї, захищаючи від вітру. Думка про те, що ним рухає не тільки обов'язок, зігрівала дівчину. Вона уявляла собі, що він відчував тоді, притискаючись до неї всім тілом, згадувався дурманний поцілунок.
Вона пригадала, що Себастян відпустив кілька компліментів на її адресу вже в день зустрічі. Нібито впалий зі скелі солдат розбився, задивившись на красиву молоду жінку… Або це «правило Себастяна»: краса належить красі… Дженнсен ніколи не довіряла словам, що прорікалися з такою легкістю.
Але тепер він часом був недорікуватий і незграбний. Лицемірні промови, як правило, ллються легко, зате те що йде від серця висловити завжди важко. Занадто багато ставиться на кін…
Як здорово, що Себастян — сильна людина, людина світу, — вважає її красивою! Адже в порівнянні з матір'ю вона завжди відчувала свою непривабливість. І ось тепер є людина, яка вважає її прекрасною… Як це здорово!…
Вона уявила, що трапиться, якщо він зараз повернеться до неї, знову обійме, поцілує. Адже зараз їм ніхто не заважає… Серце Дженнсен скажено закалатало, і вона затамувала подих.
— Мені дуже шкода за твою козу, — прошепотів Себастян.
— Я знаю, — відгукнулася Дженнсен.
— Вона б зв'язала нас зараз по руках і ногах…
— Я знаю, — повторила Дженнсен і зітхнула. Як би вона не любила Бетті, зараз потрібно думати про
інше. Однак вона б багато чого віддала, щоб побачити, як смішно виляє Бетті задертим хвостиком, радіючи зустрічі з подружкою… Ні, треба думати про інше!
Дженнсен довго дивилася в темряву, потім підняла голову і запитала:
— Вони катували тебе? Я так боялася…