Спалах

Винничук Юрій Павлович

— Беатріче, відчини!

Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?

— Беатріче, відчини!

Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері — рип.

— Хто?

Але чому вона питається — вона ж знає, хто це.

Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…

………. цілий ряд штахет….. за парканом город….

…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька

Беатріче… присідає

до землі, ховається… чийсь голос:

— Беатріче! Беатріче!

— Що? — питає вона.

— Беатріче, — каже голос, — я прийшов до тебе.

— Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води — захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…

— Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися — одежа моя зотліла, ноги мої порепали, рот мій висох, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…

— Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.

— Беатріче, засвіти і побачиш — я не тінь!

Беатріче запалює свічку.

— Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.

— Хіба?.. Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?..

— Так.

— Розкажи хоч один…

— «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Все її тіло гойдаєтья, свічка гойдається, і кімната гойдається.

— «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Тоді він рятує її:

— «Де маки цвітуть і птахи співають…»

І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем. Їй хочеться сказати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.

— Ти повернувся? — питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.

— Я повернувся до тебе, тільки до тебе.

— Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене — я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку, і до того ж я відчуваю голод і мені зимно.

Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:

— Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.

Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою…

А він розламує костура, трощить свої дерев’яні мешти і розпалює вогонь. Полум’я потріскує, облизується і вихлопує по краплині тепло.

—

О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого… Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома… Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло…

Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє рот, щоб не скрикнути.

ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…

— Ні-ні, як ти посмів!

завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся

Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.

завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло

завтра завтра завтра нагрію води помиюся

— Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне — я розвіюся.

Знову свербить стегно ах як воно свербить спітніле слизьке стегно станеш на нього — послизнешся вода заллє рот — захлинешся В РОТІ РОЗКВІТНЕ ШКЛЯНА ТРОЯНДА

Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ЯКА Я ПРЕКРАСНА ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ МОВ СОНЦЕ — ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони — втечу втечу втечу

— Беатріче, зжалься наді мною!

— Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?

— Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою І цілувати там, де проведу рукою!

— Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.

Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли… колір мого тіла став білий-білий, наче папір… такий неприємний колір… ноги вкрилися бридкими синіми жилками…

— Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.

— Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала…

— Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!

— Неправда! Він помер у моїх обіймах!

— І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!

— Неправда! Я його ненавиділа!

— Ха-ха-ха-ха! — він сміявся.