Спалах
Шрифт:
— Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!
— Беатріче, схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і поношене полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.
— А-а-а! — закричала в розпачі.
…………….а він розкритими від подиву очима впивав її тіло — молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.
— Це не я! Не я! — кричала вона від жаху. — Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?
А він:
— О ні, це ти, це ти — я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!
—
Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.
………ні-ні, я не хочу починати все спочатку
……молоде тіло…. молодий Дж…….
…. молодий чоловік….. знову ці вірші……
Іди геть дияволе Я……………….
Іди геть дияволе НЕ ХОЧУ……
Іди геть дияволе ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…
Іди геть дияволе
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ!
Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі……………
Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут…
А сад відповів: падай-падай,
сюди вже нема дороги для спогадів…
ВІКНА ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ
Я прийшов сюди і став серед хитросплетіння вулиць, серед навали людей, дерев і будинків, щоб ворожити її іменем.
Я простягаю руку, проказую тричі:
— Ілаялі! Ілаялі! Ілаялі! — і люди перетворюються на шашіль, починають підточувати дерева, і дерева падають і не знають причини.
Зі мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись від сну, я відчуваю себе росою і, як роса затьмарює своєю вродою квіти і трави, так от і я затьмарюю все живе і цю землю.
Плачте, бо, коли сонце зупиниться над головою, — роса зникне!
Я боюся сонця, часом виходжу серед ночі в сад і довго вдивляюся в холодне небо. Мені увесь час здається, ніби воно хоче мені щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нічного неба і ловлю окремі слова, уривки речень. Зовсім недавно я почав їх записувати. І раптом зрозумів — воно розповідає мені про мене, розповідає те, що я давно забув.
А вчора я знову вийшов у сад, вслухався і нічого не почув. Виліз на найвищу яблуню, щоби ліпше чути, але небо мовчало. Просидів на гілках всеньку ніч, не зводячи з неба очей, і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.
В дитинстві кожної людини був сад — власний або чужий. Ми мали сад нічий — туди, крім нас, ніхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваємо там, то він зникне і ніколи більше не з’явиться.
Це було так давно — коли ми були чисті, мов янголи, нічого не відали про кохання, але вже тулились устами одне до одного і не знали, що це таке і чи так ми це робимо, і вірили, що прийшли з казки і назад повернемось у казку, і клялись у вірності, і казав я, що оборонятиму її, маленьку дівчинку Ілаялі, від звірів хижих, духів лихих і драконів лютих…
Ілаялі померти не могла. Найімовірніше — це я вмер. Безліч років тому розчинився в повітрі і деколи дрібними порошинками спадаю на землю з дощем і снігом. І ніхто в світі не знає, що той дощ і той сніг — це я. Дівчата миють в мені волосся, діти ліплять з мене снігових баб, і на обличчі кожної снігової баби
Мені часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю її дерева, будинки і вікна. Це була зовсім маленька вулиця з одно- й двоповерховими каменицями. Все, що відбувалося за стіною бодай однієї з них, одразу ж ставало відомим для всієї вулиці, аж до деталей.
Влітку вікна моєї вулиці зеленіли й розквітали цикламенами, азаліями, примулами, шпарагусами, а взимку вимощувалися ватою і притрушувалися кольоровою фольгою. До верхньої частини вікна підвішували пампулястих янголів з білими крильцями, а на Різдво проти вікна ставили ялинку. Коли темніло, всі вікна затягували фіранками, але те, проти якого стояла ялинка, завше світилося й манило нас, малих, до себе. Кожен міг прогулятися вулицею і порівняти, чия ялинка краща. А кращою вона була тільки в пана Мандрика, котрий невідомо яким чудом зберіг довоєнні іграшки. Таких не мав ніхто. На ялинці пана Мандрика красувалися принци й принцеси в розкішнім вбранні, райські птахи з пухнастими хвостами, іскристі круглі бані, а ще казкові цукерки, якими ніхто з нас ніколи не ласував і про які ми не раз сперечалися, чи то часом не порожні обгортки. А ще на ялинці було повно малесеньких чепурнесеньких янгеликів та херувимчиків, а під ялинкою стояв святий Миколай з повною торбою подарунків. На ньому був розшитий золотом синій жупан, підперезаний золотим широким поясом, а з-під жупана визирали червоні шаровари. З довгими білими вусами він скидався більше на запорожця, аніж на святого. До Миколая ми відчували незмірну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними і слухатися батьків, а в кінці листа, ніби між іншим, називали подарунки, які б нам хотілося отримати. Зате Діда Мороза ми повністю ігнорували, ані на мент не вірячи в його існування. Одного разу мій дідусь, коли мама купила Діда Мороза, щоб поставити під ялинкою, здер йому бороду, підкоротив кожуха, валянці переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Тепер і в нас появився святий Миколай. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забігала до нашого діда, щоб і собі перейняти досвід. А проте наша ялинка не стала від того кращою за Мандрикову. І ми й далі вистоювали у нього попід вікном.
Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку пам’ятав і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, боявся, що пропали уже й ті дерева, на яких щоранку вуркотали горлиці… А найбільше боявся асфальту, який ув’язнив її лоно…
До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубій. Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем. Не було жодної надії, що Голуба вистояла, що не торкнувся її все зростаючий і зростаючий рівень нашого добробуту.
Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на Голубу. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває — моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ. Властиво, можна сказати, що вона взагалі не змінилася, бо дещо тільки посіріла від старості, може, трохи більше облупилася, але й далі зосталася такою ж тихою і замріяною.
Кілька бабусь під парканом на лаві жують теплі м’які слова, гладять мене зацікавленими поглядами, покашлюють… Якщо я спитаю в них про Ілаялі, то побачу тільки здивовані обличчя… Тут ніхто нічого не може знати про Ілаялі, бо цим ім’ям нагородив її я.