Спалах
Шрифт:
— Війну відстрочено! Ми домоглися миру!
— Тату, — сказав я з журбою, — тепер ти зможеш до нас повернутися?
— Ні, я ще маю тут дуже багато справ… До речі, можеш мене привітати — я зайняв пост прем’єр-міністра… Зараз я формую свій кабінет… Якщо ти й далі ніде не влаштуєшся, то я б міг тобі що-небудь підшукати… Твій гімн тут у всіх на вустах. Тебе знають і шанують. Ввели навіть в обов’язкову шкільну програму… Вони хочуть, аби ти ще щось для них написав… напишеш?
— Ну, якщо ти цього бажаєш…
— Звичайно, я тебе не змушую, але… але хто зна…
— Все ще носить траур.
— Бідна мама.
Ми прощаємось, обом сумно, що ми в різних світах і не хочемо поступатися один одному.
Хоча ні, я все рішучіше схиляюся до того, що равлики цивілізованіші, аніж ми, і, мабуть, невдовзі я прийму пропозицію мого батька, тим більше, що я увійшов у них до шкільної програми.
І тим більше, що на моїй спині вже починає проростати елегантний і дуже симпатичний горбик.
СПАЛАХ
— Так, нам подобається цей будинок.
— Вам подобається? Я дуже рада. Ви погляньте, які краєвиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною відразу ліс. Там повно ягід і грибів. Ми з чоловіком, небіжчиком, бувало… бо мені, бачите, самій тут жити сумно. Дім надто просторий. А син каже: продайте і йдіть до нас. Це син ціну дізнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В місті вдвічі дорожче. Вам тут житиметься спокійно. Люди дуже гарні. До міста близько. Скоро це буде міська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас своє авто… Довкола одні хутори… Тихо, спокійно…
— А ці рушниці… Ваш чоловік полював?
— А-а, це… так-так, часом… Їздив на качки…
— Хіба у тому лісі нема нічого?
— У лісі… та є, чому… але…
— Хоча б зайці.
— Зайці?! Що ви? Ніколи в житті! Хто вам сказав про зайців? Ніяких зайців тут нема. Це все плітки. Можете бути спокійні. Які зайці? Звідки?
— Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.
— Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайців тут нема. Він їздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’єте?
— Ні, дякуємо. Нам пора.
— То що ви надумали?
— Ми згодні.
На горбах, мов чорні дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуємося на нове помешкання. Над ними пропливали сірі опухлі хмари, а попід хмарами розквітали чорні троянди вороння, їхній похмурий вигляд не віщував нічого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба і запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловік. Називався Костьо.
Пізно ввечері, коли ми скінчили трагати наше майно, а жінка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.
— То ви в місті жили? — спитав, мостячись у кутку поміж двома витрішкуватими креденсами. І, не чекаючи відповіді, додав: — Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хіба то дорога? Галамадзя одна. Без чобіт і не пройдеш, коли сльота. А там, вопше, не зле… Природа, їдять його печінку.
— Чого то ви кленете?
— А ви ніби не знаєте, — і він примружив очі.
— А що я мав знати?
—
— Ви про кого?
— Та не про кого ж, як про зайців.
— Про зайців?
— Еге.
— Валіхновська казала, що тут жодних зайців нема.
— Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаєте, як то є?
— Не розумію. Хіба зле, коли є зайці?
— Сплюньте… Нє-нє, ви таки сплюньте. Це не є жарти… Зайців тут гать гати. Як горобців. По городах та садках мов шалені гасають. Об’їдять усе, що б ти не посадив. А по них стріляй не стріляй — все одно не попадеш. Такі верткі, що… А, зрештою, ніхто й не стріляє… Ви не повірите… хто не стріляв — жодному воно з рук не зійшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пімста… Пам’ятаю, за війни жив у мене на хаті німака. Офіцір… Інтіліге-е-енннт… Як чобіт не напуцує, на двір не вийде. «Данке ше — дайте ще». Правда, раз мені як вліпив шпіцрутом — отакі во паси були по спині! От він зібрався полювати на зайців… А вже до тії пори пару німаків згибло на полюванні. Йому й кажуть — щось із тими зайцями не в порядку. А він: «Галіцієн хазе?» [1] Пішов. І що ви гадаєте? Десь він перечепився за гілляку, а карабін і бебехнув.
1
Галицькі зайці?
— А при чім тут зайці?
— Ну, бачите, ніби й ні при чім, але… Та ви до Каленика підіть, він краще знає. Я тут перед самою війною побудувався, а він на хуторі народився. Пам’ятає ще, як пани сюди наїжджали на лови. Їздили головно на кабанів, але часом і не від того, щоб де зайця стрілити. І що ви гадаєте? Той себе застрелив, а той — товариша, а тамтой — у рівчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрі — ночами на городи нападають. Навіть пси їх бояться.
— Та йдіть!
— Еге… Колись-то серед ночі чую — пес виє та й виє, виє та й виє. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайці капусту так і метляють, аж тріск іде. Пес забився під дошки на подвір’ї і скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А він ані руш. Тільки труситься і скавулить.
— А ви самі не могли їх відігнати?
— Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацій якось із вилами вискочив. Та й що, гадаєте? Один заєць як йому в ноги скочив, то він такого кардебалета полетів, що й ногу зламав.
— Чортзна-що.
— Айа, правду кажете. Тільки чорт і знає, що воно таке. Можете собі уявити — хорта задерли.
— Та то вже ви…
— А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Віхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Віхтюк іде шукати. Знайшов при долині роздертого. І то, видно, неабияка бійка була, бо все довкруж так потаргано, ніби там хлопи чублися. І шерсті клубки — собача й заяча… А ви кажете…
«Ну от, — думав я, — не треба тобі далеко за фольклором їздити — під хатою, як лобода, проростає».