Спалах
Шрифт:
— Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь-ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.
— Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що — материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай — вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальтисони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив
Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.
— Замовкни!
— Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!
— Ти… ти фашист! — зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.
Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.
— Тату, а що таке фашист?
Тьху, ще цього бракувало.
— Це поганий дядько, — буркнув я, аби відчепитися.
— Тату, а ти що — поганий дядько?
— Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.
Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися — ось-ось заплаче.
— Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.
— А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?
— Її? Кого її?
— А зайчиху.
Господи…
— Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.
Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.
— Хри… ну, Хри… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.
— Не блазнюй.
— Ну ти взагалі… Звідки я міг знати — зайчиха це чи заєць?.. І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?
— Бо це добром не закінчиться.
— Що саме?
— Вони помстяться.
— Хто?! Що з тобою?
— Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?
— Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.
— А ще?
— Більше нічого.
— Неправда.
Жіноча інтуїція — двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.
Зайчиху
Увечері, повертаючись з роботи, ще з машини помітив незнайомця, який зазирав у вікно. Пологий схил дозволив мені з вимкненим двигуном безгучно підкотили до самих воріт. Намагався його не сполохати, але клята хвіртка таки зойкнула, і незнайомець кинувся за ріг. Я помчав навздогін, але той щез безслідно.
— Винеси сміття… — сказала Христя по вечері.
Слухняно, адже це один із найважливіших моїх обов’язків, поніс відро на город. Ми зсипали сміття за кущами агресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп — на тому місці зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навіщо? Спересердя я висипав сміття в яму і, повернувшись до хати, вигукнув:
— Все ясно!
— Що тобі ясно? — спокійно перепитала Христя.
— А те, що тут діє мафія!
— Що ти плетеш?
— Ви всі змовилися! Ну признайся! Хочете мене розіграти?
— Я тебе не розумію.
— Що тут не розуміти? Це стосується зайців. Я не знаю, яку мету ви переслідуєте, але жарт затягнувся.
— Поясни щось… нічого не можу второпати.
— Якби ти не була моєю жінкою, я б тебе відправив до інституту кінематографії. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.
— З якою ямою?
— З могилою преподобної зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совість замучила, що добро пропадає?
— Там — яма?
— Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку і вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гості, мовляв, на печеного кролика. Пішли до Каленика. Не зволікаючи.
— Ну пішли. Щоб ти переконався у своїй глупоті. Я присягаюся, що не було жодної змови.
— Ти мені присягалася, що не будеш ніколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хіба ти її почала обсмажувати?
— До чого тут цибуля?
— Але ти присягалася!
— Я обіцяла, але коли спішиш…
— Ти вічно спішиш. Якби ви яму запорпали — хто зна, може б, усе й обійшлося.
Каленик слухав похмуро. Коли я оповів свої мисливські пригоди, він сказав:
— Боюся, що на цьому не закінчиться. Попереджував, що тут нема жартів. Ніхто вас не збирався розігрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.
— Я не можу прийняти цих забобонів. Тому шукаю більш реального пояснення.