Спалах
Шрифт:
Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад мої сили, я не міг покинути здобич у цих кущах і, підібгавши хвоста, наче битий собака, поплентатися домів. Мусив піти звідси переможцем, адже це я цар природи, а не він, як же він сміє мене упосліджувати цією жахливою своєю стійкістю, скидати мене із моєї вершини, займати місце, яке судилося мені од віків? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурів замайоріла і залопотіла прапорами, і тоді з таким запалом, наче знищую все зло і всю несправедливість світу, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну місію, вірячи, що за спиною моєю
Очі зайця спалахнули, але не помітив я в них уже подиву, удар відкинув його і повалив на бік, розірвавши пульсуючі груди.
Палицею підсунув його ближче, взяв за вуха і витяг з кущів. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвічі важчий від зайця такої ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сіріти, мряка поволі сповзала в долину, і радісно приймала її папороть.
Почував себе легко й піднесено, наче щойно скинув з плечей неймовірний тягар. Але тут почув у траві писк, миттю нахилився і побачив мале зайченя, воно зіщулилось і припало до землі. Мені щастить, усміхнувся я, малий буде дуже втішений. Схопив зайченя за шкурку і, посадивши в капелюха, поніс додому.
Вже зовсім смеркло, коли вибрався з долини. Настрій такий, наче після щойно виграної битви.
Йшов узвозом і насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сиділо в капелюсі, якого тулив до грудей.
І тут почув, що хтось іде за мною, розрізнив навіть скрадливі кроки. Рвучко озирнувся — якась тінь чи то справді майнула на дорозі, чи тільки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пойняв мене незрозумілий страх, і вуха заворушилися, мов у зайця.
Рушив майже підбігцем, але що дорога вела вгору, то хутко засапався і таки сповільнив ходу. Позаду виразно чулися кроки, ось невідомий наступив на галузку, і вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фізично відчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нічого більше не почув і не побачив нічого підозрілого.
Треба йти, ну їх до біса, ці галюцинації…
Що вище підіймався, а горби уздовж шляху нижчали й нижчали, то все збільшувалася сила вітру, він розвіяв мені волосся, і воно тепер стирчало кудись убік, від чого тінь моєї голови скидалася на буряк з гичкою. Високі ясени шуміли так голосно, що я ледве-ледве міг виловити чалапання ніг за спиною, хтось уперто мене переслідував, намагаючись при цьому залишитися непоміченим. Я пробував себе заспокоїти. Чого боятися? У мене є рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував її на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемніше. Тоді я теж ступив убік і побрів уздовж паркана. Цікаво, що своїх кроків я сливе не чув, зате ті, позаду, все ж проривалися навіть крізь завивання вітру і шум ясенів. Високо у хмарах гойдалося сліпе півоко місяця, холодом і пусткою віяло від неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшні вітри, а вихорові танці засмоктують, наче у вир, налякані зорі.
Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи.
Раптом скрикнув — щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет — перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу — по штанині проїхалося щось колюче і
Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?
— Чого тобі треба?! — закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.
Тоді я кинувся бігти, ноги грузли в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:
— Хри-и-иська!
А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозі з’являється жінка з малим.
— Дивіться, що я приніс!
Вручив їм здобич і тільки тоді повертаюсь обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать — він стоїть за парканом і, мабуть, дивиться на нас.
— Христю, глянь туди — там нікого нема?
— Де?
— Ну там, куди я рукою показую.
— Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.
— Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.
Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.
— Що ти так дивишся? — не витримав я.
— Ти… ти…
— Що таке?
— Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… — майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.
Я зиркнув — справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.
— Ну й що? Подумаєш — зайчиха, — стенув я плечима.
— А це… Її дитина?.
— Ну ти вже занадто! — вибухнув я. — Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.
— Ти впевнений?
— Я ще раз повторюю — знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби було так, що це міняє?
— Ти збираєшся її їсти? — в голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.
— А чом би й ні?.. Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде — пальчики оближеш.
— Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! — тепер дивилася на мене навіть з огидою.
— Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?