Спалах
Шрифт:
— Всюди. Літаю по світу і спокою не маю, ох-ох-ох…
— Чого так тяжко?
— Змучилася.
— То не літайте.
— Як не буду літати — звідки казки візьмуться?
— І то правда.
В цей час хтось пригадав історію про те, як Чорна Манька розправилася зі Стефком Бараном, котрий лизав німцям золотник. Коли його хтось кликав Баран, він махав руками і кричав: «Який я в дідька Баран? Я — Б'aран!» Перед війною мав у Люботині крамничку, набиту всілякою всячиною, через що й називали її «Масло-цвяхи». В тридцять дев’ятому Стефко мусив розлучитися з нею, передав її владі добряче випотрошеною і клявся-божився, що
Розділ XIII. Операція
І ось коли вже зовсім смеркло, лапатий сніг починає хутко-хутко танцювати в повітрі, а ліхтарі з будинками пливти кудись, впокорені снігом і підкорені снігові, такі безпомічні й перехняблені, що стає шкода їх і хочеться все те вирівняти якось, заспокоїти, втихомирити. Баран підводить голову й дивиться крізь вітрину на вулицю: бачить сніг, бачить ліхтарі, бачить будинки. Ага, — киває головою, — смеркло, пора зачиняти. Завтра різдво, і там, на горі, чекають на нього зі святочною вечерею. Три доньки на виданні, пухнасті кошенятка. Підходить до вітрини, обставленої закладеними старовинними речами, і простягає руку до штори, щоб її засмикнути, але раптом завмирає — під ліхтарем бачить зіщулену постать жінки, точніше тільки її спину, побілілу від снігу: ось та жінка повертає до нього обличчя, а спина нерухома, тільки обличчя повертається й усмішка запалюється на ньому, жінка сміється, сміх її навпомацки прокрадається до вітрини і ковзає по склу, ковзає, ковзає, відшукуючи щілину. Чомусь долоня Барана сама по собі лягає йому на вуста. Чому вона це робить і що вона хоче? Долоня мовчить, мовчать вуста. Та ось жінка нарешті повертається всім тілом, і Баран пізнає Чорну Маньку. Якесь лихе передчуття примушує його одним рухом засмикнути штору, він квапиться повісити табличку «Зачинено». Потім з кишені з’являється ключ і тягнеться борідкою до замка, а замок відхиляється разом з дверима, уникає зустріччі, і ключ впирається в живіт Чорної Маньки. Баран відсмикує руку і хоче щось сказати, він добре знає, що хоче сказати, але чомусь знайомі слова покидають його в цю хвилину, і йому нічого не залишається, як відступити назад. Ключ стирчить з його руки, наче зброя. Це відчуття додає йому трохи відваги, і він… Але Манька випереджає його:
— В мене є годинник. Дуже старий.
— Нині вже пізно. Хіба ви не прочитали табличку?
— Прочитала.
— І що ж там написано?
— Відчинено.
— Ви погано читаєте, добродійко. Спробуйте ще раз.
— Хіба?
Баран розгнівано шарпає табличку і блідне — з обох боків «Відчинено». Ключ випадає з руки. Голова паморочиться. І звідкись, наче з неба, її голос:
— Ну, що я казала? — І сміється.
О, тепер вона господарка становища і може сміятись, а Баран не може сміятися, бо коли засміється, то буде на межі божевілля.
— Мені його, подарував дід.
Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…
— Покажіть його.
(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)
Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…
— Скільки ви можете мені
— Чого, ви смієтесь?
— То скільки?
(… Десять… Більше не дам… Хай їй чорт…)
— Сто. Дам сто.
— Добре. Але золотом.
(Господи, чи він з глузду з’їхав? Таж цей годинник… о боже… Від сили десять… А він — сто… Золотом? За срібло? Що це з його бідною головою, з його язиком? Що він плете?)
— Ох, вибачаюсь, я хотів сказати…
(… десять… я помилився… звичайно, десять…)
— Сто десять.
(Ні-ні, це неможливо, це не він сказав, не міг такого сказати). Баран тремтить, піт виступає на чолі. Тут погляд його падає на циферблат. Він полотніє — стрілка показує тринадцяту годину. Він заплющує, потім розплющує очі, але бачить: тринадцять…
Баран починає рахувати гроші… Десять… Не більше… І дає сто десять. Чорна Манька чемно кланяється і задкує до дверей, на обличчі все та ж дратівлива усмішка. Баран простягає до чарівниці руку, хоче зупинити, але за мить крамниця порожніє.
Він втомлено підходить до дверей, замикає на ключ. Потім бере табличку й читає: «Зачинено». Блідне. Чіпляє табличку, тоді йде до столу і важко падає в крісло. На столі годинник.
На годиннику — тринадцята. Годинник стоїть. Треба його накрутити. І він починає накручувати. В ту мить, коли вчувається цокання, рука його починає зникати. Він її відчуває, проте не бачить. Зникає ліва рука, зникає права. Він вже не бачить ні грудей, ні живота. Ще трохи видно ноги, але ось і вони розчиняються в ніщо, і Баран скрикує, та не чує голосу. Підбігає до дзеркала. Голова теж щезла. Пустка.
Він починає бігати з кутка в куток, бити руками об стіну. Відчуває біль, але не бачить рук.
З’являється його дружина.
— Стефцю! Ходи вечеряти!
— Я йду! Я йду!
— Стефцю! Де ти є?
— Я тут! Хіба не бачиш?
— Де він щез? Що за біда?
Баран стрибає перед нею на одній нозі, потім на другій, показує язика, кричить мало не на вухо, але все марно. Жінка повертається і йде нагору.
— Почекай!
Він біжить за нею. За столом його донечки.
— Де татусь?
— Може, пішов до Зільника вечеряти. Хоч би що сказав. Хто таке видів — свята вечеря, а він…
— Та я тут! Я тут! — кричить-надривається Баран.
Але марно.
Ось вони вже вечеряють. Баран облизується. Підходить і бере вареника. Ніхто не помічає. Смачний вареник. Бере рибу. Ніхто ні мур-мур. Йому вже не хочеться риби, кладе недоїджений шматок.
— Хто це недоїдки поклав? Ах, які ж ви невиховані!
— Це не я, мамусю.
— І не я.
— І я ні.
— А хто — я?
Барану це починає подобатись. Він натискає пальцем на край миски з кутею, і миска перевертається. По скатертині розлазиться кутя, по обличчю дружини — гнів, зате очі донечок стають неймовірно круглими.
— Ви що, в хліві?! — верещить жінка. — О, якби тут був ваш татко! Він би вам показав! Їсте, як поросята! В дівках засидитесь!
Доньки хлипають:
— То не ми-и-и…
— А хто? Може, ваш татко?
Баран сміється. Ля-ля… Та нараз йому знову робиться кисло.
— Я не хочу! Не хочу! Він падає на коліна.
— Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!
Б’є себе в груди кулаками.
— Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!
Він вилазить на канапу й стрибає.
— Опля-опля! А я тут! А я тут!
Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.