Спалах
Шрифт:
— Мняв, привіт!
Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.
В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.
— Ти що, не пізнаєш мене? — Зі всього було видно, що це його дуже тішить. — Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.
— То це правда?
— Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?
— Неважко здогадатися.
— Пропав твій королевич? Цього слід було чекати.
— Але чому?
— Всі королевичі, а тим більше зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.
— Я його так і не поцілувала.
— Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.
— Що ж тепер робити?
— Годину тому його бачили в наших володіннях.
— На пустирі?
— Хай на пустирі.
— Що ж він там робив?
— Блукав.
— І йому ніхто не показав дороги?
— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.
— Осінь?
— Ліричні відступи залиш на потім.
— Ми підем через дупло?
— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.
— Хіба пустир і королівство не однакових розмірів?
— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.
Пустир зустрів їх непривітно.
— Господи, який тут туман.
— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.
Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.
Королівська авіація не підводить!
Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.
— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!
Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..
— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.
За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла
— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?
Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:
— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.
— Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.
— Бачиш кущик кропу?
— Ну?
— Оце і є твій Антось.
— Що ти плетеш?
— Подивися сама.
Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула — довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.
— Невже ми нічого не можемо зробити?
— А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.
— Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?
— Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш — чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга — рости десь в яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…
— Я готова.
— Марто, — заметушився міністр, — не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.
— Його виманила чарами Бузинова пані.
— Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій — він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти — щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?
— А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?
— Не забувай — я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив — чутиме одне м’явкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.
— А моя тітка?
— Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не помітив.
— Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!
— Подумаєш — кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, — ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, а тоді встане й піде своє дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.