Спалах
Шрифт:
— Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.
— На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.
— Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря… Досі мав діло з ворогами в людській подобизні, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.
— Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.
— То правда, але одне битися з сарацинами, а друге — з драконом, у якого луска міцніша
— Ви повинні його перемогти.
— Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботину принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворіння мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не зобачу його відтятої голови.
— Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.
— Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись в пишні вуса.
— Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, що й на десять лицарів не було б замало.
— Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода — князівна. А любов князівни можна здобути, тільки убивши змія, і природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять — це вже не вік для одруження.
— Кажуть, князівна молода й вродлива.
— Я маю її портрет.
— Правда?! — пожвавішав джура, і його личко осяяв рум’янець.
— Зараз покажу, — лицар розстебнув теліги і витяг з-за пазухи кругле, наче люстерко, мальовидло. — Я купив його у того шваба Отта з Альтенбурга, якого ми стріли на Венграх. Князь, виявляється, розіслав портрети по всіх надовколишніх королівствах. Ну, а шваб десь прочув, що дракон той за одним дихом на сто кроків усе спопеляє. Та й зрезигнував.
— І справді, вона прекрасна! — захоплено вигукнув джура і, вловивши мент, коли пан Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони діви Марії перед боєм із сарацинами. — Боже, яка прекрасна!
— Не кота ж у мішку торгувати.
— Ви її любите?
— Я вже не в тих літах, синку, щоб спалахувати любов’ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна — заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю у їхньому замку?
— Вас чекає князівський престол.
— Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі і в сідлі з мечем у руках волію постати перед богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя на перинах мене мало приваблює.
Ліс уже помітно порідів, та кінця йому, однак, ще не було й не було. Листяні дерева залишилися позаду, і вони в’їхали у
— Хоч би до вечора звідси виїхати, — зітхнув джура.
— Як будеш отак трюхикати, то й до ранку, не виберешся. Гей! — гукнув слугам. — Ану давай ристю!
Пришпорили коней і, може, з годину скакали по рівній дорозі, та згодом перейшли знову на чвал, бо почалися горби, а в широких видолинках зачорніли калюжі.
Раптом на купі каміння при дорозі уздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дрібні кущики сивого волосся, було потворне і схоже на голову крука.
— Дай боже здоров’я! — привітався лицар.
— Дай боже й вам, — закивала головою баба. — Куди їдете?
— В Люботин.
— А-а, битися з драконом?
— Так, а що?
— Та нічого. Маєте що їсти?
Лицар дав знак слугам, і ті, видобувши з торб рештки глухариного м’яса, подали його бабі.
— Дякую. То це ви, — звернулась до лицаря, — дракона хочете звоювати?
— Я.
— Умгу… Гадаєте, ваш меч його зітне?
— Іншого меча не чаю. А цього я освятив у Єрусалимі.
— А камінь він розколе?
— Камінь? Певно, що ні.
— От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?
— Чув я й про те.
— Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?
— Вам не все одно?
— Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.
— Поможете з драконом битись? — осміхнувся лицар.
— Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь — ковадло розколете.
— Овва!
— Чого вам так весело?
— Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден ледар же знає.
— Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?
— Чорний лицар з Тарновиці? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.
— Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.
— І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?
— Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.
— Язик? На біса вам язик? Ви хто — відьма?
— Хе-хе! відьма не відьма, але своє діло роблю.
Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?