Спалах

Винничук Юрій Павлович

Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.

«О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:

— Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому

на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

— Егм… — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

— Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

— Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

— Та що там… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.

— Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте?

Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина… А з чого вино?

— Виноградне. Це мені з Волощини привезли… діжечку… А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…

— Ех-хе-хе… — покректав пустельник. — Гріхи наші… Давайте, спробуєм…

— То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.

— Вісім.

— Вісім! Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім… Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?

— Ще трохи виросту.

— Овва! — князь похитав скрушно головою. — Ви й так уже дай боже… От я чув про тих… алігаторів… Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?

— Що як?

— Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

— Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

— О! Бачите? — пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от… вибачайте, як вас величати?

— Називайте Грицьком.

— Як? Грицько?.. Жарту… е-е… гм… ну, так-так… звичайно… гм…

— Це я його так назвав, — озвався пустельник.

— А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, — ясно… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

— А я не збираюся нікого страшити.

— Е-е, це ви даремно. Це ви начитались… А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що — проти традицій?

— Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.

— Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон — то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, — у своєму князівстві єретиків не потерплю!

— Е-е… та що ви, далебі, — встряв пустельник. — Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

— Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави — ве-ве-лика

небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

— Та нічого там такого нема, — одмахнувся рукою пустельник. — Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

Розквітають дивні квіти, розкривають пелюстини, а метелики стікають по вустах, як сік ожини. Сни дзвіночків голубіють, зазирають у кишені, а ти сиплеш їм дукати у роззявлені їх жмені. І ковтаєш сон глибокий, подарований навічно, І вмираєш разом з ними, не питаючись, навіщо. День минув, і склали крила всі метелики на зиму. Заховайся й ти в шкарлупку і ридай собі за ними.

— О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

— Нема в нього ніяких дукатів, — заступився пустельник. — Це образ такий.

— Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаєм…

Ти сни колись бачив рожеві і білі — у течії їхній гойдалося тіло. Де зникло усе? Поринаєш в пергамент, виловлюєш тихі слова на свій лямент і світ викладаєш отими словами, в якому ніколи не мав навіть мами. А світ цей жорстокий такий і шалений — суть черви во чревію і гризь щоденна. Мовчи і надійся, що смерть коли-небудь, твій слід загубивши, пройде попри тебе. Даремні надії — умийся сльозою! — меча вже занесено над головою. Набридло усім тої днини чекати, коли ти посічений будеш конати. Ніхто над тобою тоді не заплаче… Умреш, проклинаючи долю собачу. Коли дим густий моїх слів спопелілих, ілюзій розтрачених, марень зотлілих у душу сумну почина проникати, чи можу я квітами, доле, співати?

— Ось маєте! І це не єретик? — князь потрусив у повітрі рукописом. — Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?.. А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де — на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду — явлєніє пресвятого Григорія, в миру — дракона!