Спалах

Винничук Юрій Павлович

— Ви ще роздумуєте? — спитав уголос. — Поїхали мерщій за тим мечем.

— Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?

— Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

— Заки він його здобув, то встиг вчинити більшість

своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

— Ну що там? — озвалася баба, дожувавши м’ясо.

— Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемся ми з цього лісу до вечора?

— Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

— Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

— Хе-хе, пошкоду-уєш…

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

3

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.

— Чортова карга! — вилаявся пан Лаврін. — Вона, здається, пошила нас в дурні.

— Схоже на те, — погодився джура. — За її словами — це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.

— Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.

РОЗДІЛ III

1

— Доброго вечора, — привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.

— Доброго й вам.

— Як здоров’я?

— Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?

— Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.

Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.

— Я до вас на пораду приїхав, — сказав князь.

— О-о, то щось велике в лісі здохло.

— Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?

— Чого ж не чув?

— У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

— Він і не покаже.

— Як то?! А вам звідки теє відомо?

— Я говорив з ним.

— З драконом?!

— Так. Це дуже миле сотворіння.

— Вперше щось подібне чую.

— А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла

не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

— Гм, це й зіправді якесь, диво дивнеє.

— То ще не все. Він і книги читає.

— Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!

— Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

— Пресвята трійця! А то вам для чого було робити?

— Він мене попросив.

— І що ж він там читає?

— Все, що даю йому.

— Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?

— Дав.

— Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!

— Я? Мщуся? А то за що?

— А що — ні? Це ж ви з моїм батьком погризлись, а тепера на мені, бач, і окошилося.

— Коли я з драконом познайомився, він уже був таким.

— Яким же се?

— Добрим.

— То замість того, щоби втовкмачити у його дурну голову, що ні дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книги підсовуєте?

— Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте од мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться.

— Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не слід було вчити.

— Він мене дуже просив… Ну, а й… Просто ми з ним затоваришували.

— Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

— Які вже є.

— Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

— Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати і щоб його ніхто не рухав.

— Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

— Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

— Пресвята діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, — гукнув до воєводи, — ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!

— Я можу прочитати.

— Що — вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.

— Як хочете. Вірші гарні.

— Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби він вийшов на герць?

— Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він добрий.

— Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.

Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав: