Спалені обози

Куртяк Євген

— Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, — Петлюра пробував спростувати Петрушевича. — Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…

— Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! — вигукнув Шаманек.

— Неправда! — Петлюра й собі викрикнув. — Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…

— Воно якраз не потрібне! — перебив його Тарнавський.

— Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…

— А

таки допікає!

— Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! — збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…

— Але ж існує акт злуки між нами!

— Зрозумійте, Галичина… — почав Тарнавський.

— Галичини зараз нема! — вирвалось в отамана Тютюнника. — Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.

— Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!

— Хіба маєте достатньо сил?

— Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.

— Так-так, лишень трохи помочі! — закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.

— Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? — руба спитав отаман Тютюнник. — Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…

— Це не торги, а позиція, — захистив диктатора Тарнавський.

— Позиція… — спохмурнів Петлюра. — Але певен, я глибоко переконаний…

— Ваша певність нам боком лізе!

— Пане Тарнавський! — Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чола. — Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!

— Армія знесилена, — спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. — Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!

— І чому ви думаєте тільки про себе? — ощетинився Петлюра. — Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?

Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу — вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова — слова диктатора. А він усе вагався, — треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки — ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.

— Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… — тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. — Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.

— Вашу руку, пане

диктаторе! — схопився Петлюра.

— Досить мого слова…

— Отже, на Київ! — Петлюра витер спітнілу долоню об штани. — За Києвом — Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.

— Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.

— Згоден, пане Петрушевич, — Петлюра аж зарум’янився.

— То — все? — Диктатор озирнувся, наче щось загубив.

— Так, усе — час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.

Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.

— Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, — Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. — Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…

— Що чути зі Львова — від Шухевича? — зовсім про інше спитав генерал. — У даній ситуації це вельми важливо.

— Зі Львова? — Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. — І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?

— Нас розсудить час, — невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. — Дозвольте відбути в Начальну команду?

— Тільки визначте представників у головний штаб.

— Одного я вже визначив — полковник Шаманек.

— Дуже добре, — схвалив Петрушевич.

— Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.

— А не замолодий?

— Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…

— Добре, добре, — Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавського. — Дійте на власний розсуд.

— Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… — генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.

«Все це не для мене! — потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. — Не годжусь я для політики… На фронті легше».

VI

Три дні не приходила відповідь з Варшави, і Шухевич не витримав — порадившись з Г рицаном та Поточняком, сам подався до Стемпковського. Той зустрів його досить приязно, тепер уже як доброго знайомого, проте зараз це абсолютно не тішило.

— Чому досі нічого нема?

— Буде, — незворушно посміхнувся Адам, дотримуючись єзуїтського спокою, який виводить з рівноваги навіть найвитриманіших. — Буде, пане Шухевич.