Спалені обози

Куртяк Євген

— «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! — І далі читав: — «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а скінчено дев’ятнадцятого жовтня також тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року». Так скоро він написав?..

Дударик, вдячно зорячи на Вайду, обома руками притиснув книжечку до грудей, потому бережно сховав за пазуху — туди, де лежав ще один дарунок Вайди — воронований револьвер…

V

Прибувши до Кам’янця-Подільського, диктатор Петрушевич розмістив свою

Диктатуру над тихоплинним Смотричем, в архієрейському палаці, що виструнчився неподалеку від ринку. В приймальні стояли добротні меблі, на стіні висів образ Ісуса Христа при столярській роботі. Поруч з приймальнею — спальня. Ще одні двері вели на веранду, звідки відкривався чудовий вигляд на закутий в граніт Смотрич. На веранді — довгий стіл, накритий білою скатертиною. Тут усі прибічники Петрушевича обідали й вечеряли — скромно, без напоїв. День і ніч у будинку — подвійна варта. Бувало, в самого Петрушевича вимагали документів. Диктатор не ображався на новачків — він любив порядок, вірив у їхню надійність.

Зараз була середина дня. Парило сонце. Однак Петрушевич був у білій сорочці, при краватці. Стовбичив на веранді, неуважно дивився на закутий в граніт Смотрич, очікуючи на спільну раду Тарнавського і Петлюру. Петлюра його дратував, особливо тепер. Петрушевич не шанував тих, хто говорить без запалу й неясно, а помимо того, Петлюра невиразно ставився до галичан, імлисто, любив їх і не любив, та найгірше, як переконався Петрушевич, не мав популярності, зовсім не знав військової справи, хіба що надміру метушився, сиплячи, як з кулемета, тирадами.

ї взагалі! Обидві сторони, здавалось, судомилися в гарячці… Принаймні так це сприймалося свіжими очима.

Диктатура опиралася на трудову партію, котра донедавна ще називалась національно-демократичною, і радикальну. Рішучим їхнім противником, а отже, й Диктатури, були Селянсько-робітничий союз та соціально-демократична партія — противником як Диктатури, так і всякого іншого — не їхнього! — уряду. Міжпартійні наради, а надто ж — чвари відбувалися в Кам’янець-Подільському, куди збіглися верховоди, мало не щодня. Вони змагали до вироблення спільної платформи, а насправді рвалися — кожен собі — до влади, сіючи між собою ворожнечу, заводячи в оману загал та вносячи розбрат в армію. Як і треба було сподіватися, спільної платформи вони так і не виробили, не було ні надії, ні гарантії, що коли-небудь витворять її. Вони жерлися, як за часів Австро-Угорщини, — два чоловіки — три партії…

Директорія, після ганебно-підлого усунення з голови Винниченка, складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського, — так тривало недовго. А тоді почався розпад. Після державного замаху отамана Оскілки, в якому була замішана партія самостійників, Андрієвський виступив з Директорії; Швець та Макаренко хоч залишились, але були в ній звичайними декоративними фігурами, з якими Петлюра не рахувався; Петрушевич — у тім часі, як його проголосили диктатором, — через непорозуміння з Головним отаманом також практично покинув Директорію. Отже, залишився Петлюра та його уряд — Рада міністрів. Щоправда, Петрушевича Директорія повідомила, що його відставки не приймає, на що той ніяк не відгукнувся. Таким чином, ніхто до пуття не знав: є Петрушевич членом Директорії чи ні. Раз говорили — є, другий — ні,— в залежності до політичної обстановки…

Отже! В ЗУНР «праві» були при владі, а «ліві» — в опозиції. В УНР — навпаки: при владі були «ліві», а «праві» в опозиції. І «праві» з Наддніпрянської України шукали підпори «лівих» з Наддністрянської Галичини… Так було доти, доки галицький уряд мав свою територію. Тепер же відносини загострилися. Весь уряд Директорії займав супроти уряду Диктатури таку ж принципово негативну позицію, як Селянсько-робітничий союз

чи соціально-демократична партія, — він вважав його юридично незаконним, а Директорія не визнавала Диктатури правовою установою — що обурювало Петрушевича — і поривалася перейняти те виконання влади, яке на основі акту злуки від 22 січня належало сповняти Національній Раді, створивши і цією метою міністерство галицьких справ та віддавши портфель міністра галичанину Семену Вітику — соціал-демократу і вічному ворогу галицьких «правих».

Хтозна, як усе склалося б надалі, коби не Червона Армія, що загрожувала Кам’янцю-Подільському, де сидів Петлюра — наполошений, безпорадний. Наддніпрянська Армія, як доповідали Петрушевичу, складається з дванадцяти не конче сильних дивізій в загальній силі двадцять п’ять тисяч людей. В часі переходу Галицькою Армією Збруча в руках Директорії був терен, обмежений самим Збручем і Дністром, а з півночі та сходу фронтовою лінією Городок — Ярмолинці — Нова Ушиця — Копайгород — Вапнярка — Ямпіль. Становище Наддніпрянської Армії до того погіршилося, що більшовики сягнули Смотрича, і героїзм Петлюри, його войовничість почали в’янути, як скошене зело…

Стоячи зараз на веранді, Петрушевич мимоволі згадав далекий Відень. Стандартно-елегантний, а також нудний, як бувають нудними міста, які одвідуєш десятки разів і в яких нудишся, наче в клітці. Інша річ — Кам’янець-Подільський. Свіжий і якийсь для Петрушевича загадковий, романтичний навіть. Перлина Поділля. Місто на кам’яному острові… Недарма ж воно так приваблювало чужинців, що товклися по нім упродовж кількох століть. Передусім литовський князь Ольгард, відтак ляхи. Турки… Під їх владою місто перебувало майже три десятки років. Вісімсот хлопчиків забрали вони звідси в яничари. Та найбільше мордувало Петрушевича те, що, як йому стало відомо, Кам’янець-Подільський був одним з пересильних пунктів більшовицької «Искры». Звідки гарантія, що її ідеї не вкорінилися тут, на берегах сивого Смотрича? Мабуть-таки, вкоренилися, бо ж іще в сімнадцятому році тут було проголошено Радянську владу, саме тут учився теперішній член Всеукраїнського ревкому більшовик Дмитро Затонський.

«А може, дарма я вибрав Кам’янець-Подільський? — замислився Петрушевич. — Але ж Петлюра радив…» Петрушевич аж ледь зубами не заскреготав: нечуване дикунство, коли в спільники береш того, кому не довіряєш…

А на веранді тим часом появився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.

— Прошу сідати, панове, — він машинально глипнув на годинника. — Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.

— Я знав, що його ще не буде, — підкреслено промовив Тарнавський. — І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.

— Чому? У вас якісь секрети?

— Де двоє — секретів нема…

— Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.

— Мені донесли, що вас можуть арештувати, — Тарнавський все ще стояв. — Отже, я страхую вас, пане диктаторе.

— Мене? Страхуєте?

— Мій обов'язок…

— Можуть арештувати… За що?

— Вам ліпше знати…

Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека — треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі — не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з'ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.