Спалені обози

Куртяк Євген

А він, занурений в себе, лежав поверх постелі, тупо дивився в облуплену стелю, важко сопів. Було маркітно й нудно, та найбільше його доконувала злість — на себе, на Оксану, на довколишність, — якась незрозуміла й дика злість…

Тиша. Глуш. Німота.

Оксана шила собі мовчки спідницю, бо стара вже розлізлася, і їй потрібна була нова, чи то пак свіжа, — вона тепер учителька, навчає вінницьких малюків української мови, літератури, отже, треба чепурно вдягатись — хоч скромно, вбого, та принаймні охайно.

Сум. Печаль. І вечір. Вечір поволі втопив у темінь вбогу кімнату. Оксана, відклавши

шитво, обережно спитала:

— їсти будеш?

— А що є? — вже не сердито.

— Супу зварю…

— Я запалю в грубці…— то вже перемир’я.

Сіра меланхолія справді розмагнітила його, він добрішає, навіть йому неприємно, що, по суті, образив Оксану, — треба б її пригорнути, приголубити, та натомість бурчить:

— І нащо здалася тепер ця історія?..

— Я не розумію, Славчику…

— Та я ж тобі казав, що Петрушевичу стрілило в голову, аби ми писали історію Галицької Армії.

— Казав!.. Казав!..

Розтопивши піч, Ярослав сідає перед нею на стільчику, закурює сигарету й спостерігає, як вогонь немічно повзає по сирих полінцях. Що ж у цю мить там, у Галичині, робить мати? А син? А Стася? І як там, у тій Галичині? Думки його важкі, невиразні, далекі,— думати чи не думати — все одно… Навіть на фронті, у світову війну, в окопах так не було, як тут, у цьому лихому, як вампір, теперішньому світі,— чотирикутник смерті… І п’ятий кут — зверху… тиф. Він кружляє, як крук. І жалить, жалить, жалить!..

— Сідай, Славчику, будемо вечеряти…

Вечеря — суп: картопля, горох і вода… Шматки хліба… Хлебчуть мовчки. З однієї миски. Наче на похоронах, кліпає лампа. Десь поблизу обізвалася сова. І знов глухий шкребет ложок.

— Будемо спати? — питає Оксана тихо.

— А що робити?..

Вона, стоячи до нього в профіль, свідомо а чи бездумно, машинально роздягається догола, аби натягнути на себе єдину нічну сорочку поношену, — він бачить випуклі тугі її груди, виразні та напружені, і в нього раптом пробуджується жага.

— Ходи так до мене…

Він бере її майже ласкаво, та ненадовго, — він сам не годен збагнути, чому саме ненадовго, майже без насолоди.

— Тобі зі мною погано? — шепоче Оксана.

— Перестань! — гаркнув він майже ненависно, але радше на себе, аніж на неї.— Невже тобі нема про що більше говорити?

— Ти змінився…

— А ти можеш дати мені спокій?

Він у чоловічому безсиллі відкидається навзнак, тупить очі в стелю. Він знає, що не спатиме. І це його мучить. Що робити всю ніч? Балакати з Оксаною? Не хочеться… Йому нічого не хочеться. А десь за вікном стоїть по-осінньому чепурний клен, мов генерал, а обіч зажурена червона калина.

Оксана гасить світло, тулиться до Ярослава, але він не хоче її обіймати, йому осоружні і її руки, і її перса, і її тіло, вона ображено відкидається також навзнак, але він ніяк не реагує, йому байдуже, його знову ніщо не може розбурхати.

Ніщо! Він не обзивається, він лежить німотно, думає хто знає про що, часом згадує Марту, бо їй, напевно, легко зі своїм Шарварком у Станіславі, їй тепло й сито. Він не заздрить, він лише дивується, як уміють люди влаштовувати своє життя — безтурботно, затишно й вигідно. Одразу ж йому на думку приходить Стася, що, спотворивши обличчя, любила кричати: вся та книга, яку ти пишеш,

нікому не потрібна, від неї не буде користі нікому, хіба комусь буде потрібна після твоєї смерті… І в такі хвилини вони сварилися, підбираючи найпекучіші, найдошкульніші слова, аби якнайсильніше вколоти, образити одне одного, притоптати, принизити. Згадуючи, він водночас дивується, що люди, ненавидячи одне одного, можуть роками мешкати під одним дахом, їсти за одним столом, з одного баняка, а промине час сварки, погніваються хвилину-другу чи кілька днів і лягають разом в одне ліжко, цілуються, бувають близькими, а через кілька днів знову б’ються і знову миряться. Ні, не годен він збагнути дивного їх життя. Бо справді, як то можна? Однак же можна, бо сам жив із Стасею саме так, бо зараз узяв Оксану, перед тим сердячись, — все можна… Отже, крім неволі загальнолюдської, може бути неволя сімейна, домашня. До якої пристосовуєшся, втрамбовуєшся і перетворюєшся в таку собі тварюку, що можеш какати там, де їсти. Як це брудно! І як це страшно! Невже почалася загальна атрофія!

«Де ж вихід? — б’ється в думках Ярослав. — І як людина може шукати свободи в своїй сім’ї? Не зрікатися ж їй дому, дітей. І чи можлива ця вигадана свобода?»

— Ти спиш? — Оксана не чекає відповіді, а кладе голову йому на груди. І руку кладе.

— Лізе в голову всячина… — він устромляє пальці в її кучері, задумливо чи то чеше, а чи пестить, він знову розм’як.

— Так боюся тифу… — Оксана відчуває, що Ярослав подобрішав, більше не сердиться, готова простити йому будь-яку наругу, лише б він її не покинув. — Таня як розповіла, що в лікарнях робиться, аж кров холоне… Не дай, Господи… — вона хотіла сказати «нас вчепиться», але прикусила губи.

— І я стаю забобонним: на все воля Божа…

— Не нервуйся, але…

— Кажи, кажи…

— Зараз роззлостишся…

— Слово честі, ні!

— Я за обох нас боюся: тиф, як і куля, не перебирає.

— Що ж радиш?

— Перебути це лихо в К одні! — вона говорить тихо і благально. — Тепер кожен рятується як може, кожен клопочеться наперед про себе.

— Треба подумати, — невизначено каже Ярослав, щільно горнучи Оксану до себе; вона розуміє: більше від нього слова не виб'єш.

Уранці, наспіх випивши склянку окропу, сказав, що йде, як завжди, до Начальної команди, бо ж він особистий референт Тарнавського, але не пішов туди — він пішов до лікарні, аби зобачитися з Танею: може, має якісь новини од Вайди, якого після одужання послали знову у Другий корпус. Таня зраділа йому, проте він помітив: ще більше схудла. І він запитав так, аби Таня — принаймні так йому хотілося — нічого не відчула, запитав безтурботно, ніби в мирний добрий час, десь удома чи на природі:

— Що нового?

— Тиф, — сказала дівчина.

— Погано…

— Дуже погано, — погодилася й повторила: — Дуже! Щодня, щогодини, щохвилини привозять свіжих… Хочете — гляньте.

Не хотів, але пішов. Тільки в одну палату. На ліжку лежало по двоє. Навзнак. Застигло. Наче вже були мертві. Зір їх бився по темних стінах — бився так, як сполошені ластівки, яким нема куди вилетіти: бився, бився у двері, та двері не піддавалися, і він блукав безпомічно попід стелею, відтак, змучений, знов ховався під вії. Ярослава зморозило: