Спалені обози
Шрифт:
І він одразу ж поспішив до телефонного апарата, сам викликав на провід Тарнавського.
— Знову я.
— Слухаю вас.
— Розумієте… — Петрушевич на секунду затявся. — Розумієте, справа дещо міняється… Поки що мусимо затримати переїзд до Вінниці, бо маємо тут спішні питання.
— Воля ваша.
Але Петрушевич не міг бути переможеним. Він не звик відступати. В голову блиснула думка:
— Ось що: ухвалено писати історію Галицької Армії,— так, його осінила блискуча думка!
— Історію? — зам’явся генерал. — Зараз?
— Буде
— Та написати історію легше, ніж її творити, — в голосі Тарнавського були нотки смутку.
— Робіть, як наказую!
— Що саме? Сідати мені й писати історію чи воювати? — то вже була іронія.
— Знайдіть того, як його?.. Грицана. І пришліть негайно до мене, я дам відповідні інструкції.
— Знайду й пришлю…
— Я скоро до вас приїду!
— З приємністю чекаємо…
Петрушевич не збагнув настрою командуючого, але він добре знав, що армія сердита, що Начальна команда і штаб Петлюри вічні вороги. І їх не примирити…
Тимцюрак приніс йому листа з Парижа, в якому галицькі посланці повідомляли: щоб завоювати дорогу до Антанти, треба вступити в союз з Денікіним, хай це буде федеральний союз.
І Петрушевич знов надовго замислився, він не міг відразу прийняти рішення. Адже треба було укласти угоду з росіянами. Поки він розмірковував, про листа стало відомо Петлюрі, і той моментально примчав — розбурханий, нервовий, обурений, аж трусився, випучуючи очі та смикаючи вустами.
— Це неподобство! — закричав з порога. — Ви хочете союзу з Денікіним, купленого ціною державної самостійності?
— Дивно, — на цей раз Петрушевич був незворушний. — А хіба це подобство, що ви хочете воювати з поляками проти більшовиків на основі союзу, купленого коштом Галичини?
— До чого тут союз з поляками? — Петлюра різко повів плечем. — Я жадаю кращого для українського народу.
— Коштом Галичини…
— Ви ж, пане диктаторе, дуже добре знаєте, що на похід поляків до Збруча була санкція Антанти, — Петлюра не здавався. — Отже, пощо звалювати на мене?
Дивна створилася ситуація: для боротьби з більшовиками Петлюрі конче потрібні були галицькі стрільці і польські легіони, а Петрушевичу для відвоювання від поляків Галичини — петлюрівські війська, а можливо, навіть і більшовицькі…
— Як і добре знаєте, — продовжував майже кричати Петлюра, — що недавно мій уряд вислав до держав Антанти свіжу ноту, в якій ми хотіли…
— Там нічого нема про Галичину! — Петрушевич і собі закричав. — Там ви лише осуджуєте денікінців, звинувачуючи їх у тому, що вони перешкодили вам добити більшовиків, а водночас нишком шукаєте з ними союзу.
— Ми думаємо про загальну Україну, а ви лише про свою Галичину. Що то за робота? Куди так годиться?
— А, що ви там думаєте! — Петрушевич махнув тонкими пальцями. — Генерал Бредов не захотів вести переговорів з Омеляновичем-Павленком.
Поки вони день у день скубали один одного, червоні пробилися-таки на північ, а війська Денікіна зайняли Козятин, Вапнярку та Умань, спрямувавши подальші удари на Вінницю, Жмеринку та Могилів-Подільський.
Петлюра знов прибіг до Петрушевича. Петрушевич сидів сам не свій. А Петлюра заламав руки.
— Треба рятуватися, бо пропадемо — всі пропадемо! Я певен, я глибоко переконаний, що ми спільними зусиллями зможемо стримати наступ денікінців.
— А де взяти тих сил?
— Використати резерви!
— А де їх узяти?
— Де! Де! — передражнив Петлюра.
— В армії — тиф… Ви знаєте, що на нашу армію кинувся тиф? — зворохобився Петрушевич. — А ви говорите про якісь резерви.
— Треба мобілізуватись! Відступати нікуди!
— Що пропонується конкретно?
— Ми спільно повинні оголосити війну Денікіну. І хоч раз бути між собою щирими…
— А Антанта як на це подивиться?
— Вона вже подивилася…
Нарешті вони дійшли згоди, принаймні формальної: 24 вересня Петрушевич і Петлюра видали спільний маніфест, у якому закликали усе громадянство України до війни з Денікіним.
Зажурено, знервовано кружляла над Смотричем перед відльотом у вирій зграя граків. Поволі стелився туман. Мрячило. Осінь… Холодна, дощова, похмура.
XX
— Знову війна, — Грицан сумно похитував головою, з-під лоба поглядаючи на причепуреного осінню клена, на його прив’яле світло-жовте листя, подекуди навіть пурпурове. А поруч сумувала червона калина — пурпуровий клен, журна червона калина і затурбований вояк; а ми тую червону калину піднімемо…
— Славчику, може, відпросишся? — обережно мовила Оксана, мружачи очі, ніби її сліпило сонце.
— Куди? — сухо заскрипів голосом, не замислюючись, що, може, цим грубим тоном робить їй боляче. — Все фантазуєш, фантазуєш, фантазуєш…
— Ні, я не фантазую, не фантазую… — вона зіщулилася, мовби на неї замахнулися батогом, вона бачила, що він розгніваний, а коли він у гніві, з ним краще не розмовляти. І все ж повторила: — Ну, відпросися, хоч на пару днів…
— Відпросися… А з якої нагоди?
— Скажи, що недужий… Хіба зараз один так робить?.. Чи мусиш бути таким чесним?
— І ми поїдемо до Кодні? — сказав Ярослав з сарказмом. — І будемо ловити щупаків та жерти?..
— Але ж тиф, дорогий… — майже крізь сльози видушила те, що її непокоїло.
— Тиф… — вимовив. — Тиф…
— Страшний тиф…
— І що? — ляпнув.
— Я тебе не розумію…
— Ти мене ніколи не розуміла!
Оксана стиснула зуби, щоб не розридатися, — несправедливість завжди ранить, часом глибоко, нерідко й фатально. Інша, може б, і розгнівалася, досварилася й траснула б дверима, та Оксана так кохала свого Ярослава, так кохала…