Спалені обози
Шрифт:
— Вертай на двірець, — звелів Тарнавський шоферу. — А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…
— Який скандал… — заквилив Шаманек. — Який скандал…
— Я ж попереджав, — Тарнавський злостився. — Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!
Ніхто ані півслова не зронив, — авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.
— Чому не рушаємо? — все ще злостився Тарнавський.
— Зараз довідаюся, — Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся
— Як — нема? — Тарнавський округлив очі.
— Нема… — Паліїв безпорадно розвів руками. — Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…
— Який скандал… — знов заквилив Шаманек. — Який скандал…
— Дозвольте мені, пане генерале? — підхопився Поточняк.
— Давайте скоріше! — крикнув Тарнавський.
Поточняк зник, а у вагоні — напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.
— Який скандал… Який скандал…
Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.
— Я все полагодив… — сказав з якимсь лише йому відомим натяком. — Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут — росіяни… Монополія… Але їдемо.
Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя — до Поточняка.
— Зараз з’ясую… — Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: — Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.
— Як? — скрикнув Тарнавський. — Зайняті?
— Який скандал… Який скандал…
— Будемо шукати виходу з тупика… — Поточняк зник.
Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.
За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…
— На випадок наскоку ворога, — поволі заговорив Тарнавський, — будемо захищатися револьверами…
Шаманек спершу зблід — лице без кровинки, а далі — напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:
— Знайшлася вільна колія…
— Слава Богу… — Шаманек перехрестився.
— Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, — сказав Тарнавський, коли поїзд виїхав за межі станції.— Є ще другий корпус — узявши Коростень, він піде на поміч групі Кравса.
— Так-так… — Шаманек долонями розтирав щоки, ніби вони були обморожені.— Радили ж іти на Одесу…
— Пізно про це говорити, я думаю про інше, — сказав Тарнавський. — На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.
— Уже готовий, пане генерале!
На Пості-Волинському машиніст загальмував, і Шаманек хвацько побіг, а вернув наче бусол з підрізаними крильми:
— Полковник Вольф Коростеня не взяв… Другий корпус і Січові стрільці Коновальця під ударами червоних відступають…
Аж тепер генерал
— На ранок підготуйте наказ від мого імені: вся Галицька Армія відходить на лінію Житомир-Бердичів-Козятин…
XVII
Тихо поскрипуючи, поволі котився віз, на якому лежав поранений Вайда. Його поранили в голову на київському мосту, правда, не дуже важко, але рана була доволі глибокою. Його перебинтували, і тепер він лежав на возі, який тихо котився і тихо поскрипував. Знову були обози, обози, обози, обози… Галицька Армія покидала Київ.
У Вайди боліла голова. Від Кавказу по С ян хай буде один лан!.. Дурні! Ідіоти! Дай їм тільки кличі… Тільки тасла… Вони забувають, що до булави треба голови. Граються в державу. Кому потрібен був цей парад? Похід на Київ? Радив же Тарнавський: спершу ідім на Одесу… Щоб він здох, цей Петлюра!
«Восени всі птахи, незалежно від того, яка погода, відчувають неспокій, заздалегідь готуються до далеких мандрів…»
— Кому це я розповідаю? — прошепотів Вайда.
«Своїй смерті, що сидить на твоїй голові… Але це так: птахи готуються до мандрів, як людина до смерті… Все починається з гарної погоди, сонячної днини, коли птахи ще не відчувають ніяких труднощів з кормом. Однак гіркий досвід поколінь підказує їм, що треба готуватися в дорогу…»
— Таню…
А підвода все скрипить тихо, і Вайду тягне на сон. Накрапує дощ, і Вайда чує, як хтось обережно його вкриває.
Коли він прокинувся, був день. Милий, задумливий. Над полями, над червоними заростями молодої осики, над березовими гаями з жовтими сережками — міцний настій блакиті.
«Цього року щось швидко осінь починається, — з гіркотою подумав Вайда. — Чи, може, це мій кінець?»
Котилися обози. І тупали ноги. Куди? Адже довкола смертоносне кільце, чотирикутник смерті — поляки, румуни, більшовики, денікінці… Обози котилися в прірву.
Вони відступали між Ірпенем і У навою, десь північніше Фастова, прошкуючи на Попільню, вони йшли біля одного із Змійових валів, яких є аж п’ять на Правобережній Україні і про які існує немало легенд. За однією з них, киянин Кирило Кожум’яка переміг страшного Змія, який заліг на березі Дніпра і вимагав од мешканців данини дітьми. Запрігши Змія у величезний плуг, примушував його прокладати борозни, які люди й стали називати Змійовими валами.
«Ой легенди-легенди…»
І Вайда з гіркотою думав, що не Змій тут орав, а люди, бо вічно вони од когось захищались. Отож і будували ці оборонні споруди. Хоч це мало помагало, бо завойовники завше вдосконалювали свою зброю, як і вдосконалювали засоби для того, аби поневолити туземців, привласнивши їхнє майно.
— Ви нас зрадили, — долетіло до Вайди.
— Що-що?
— Галичани продали Денікіну Київ!
— Не будь Петлюрою!
Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.