Спалені обози

Куртяк Євген

І зараз, вийшовши з готелю, він спокійно подався до Дунаю, так спокійно, як колись у Відні, мандруючи Віденським лісом. Вражав Ярослава якийсь бодай відносний спокій, що царював на кожній вулиці та в сквериках. Тут не стріляли, тут жили єдинокровні… Дунай був ширший, ніж у Відні, з рівнинного Пешта якось велично виглядала розташована на горбах Буда, може, що була колись столицею угорського королівства, — як Львів — Львівсько-Волинського князівства, — звідси спалахнув факел, під яким боролися угорці проти турецького іга і перемогли.

Він довго стояв у задумі та зажурі на березі голубого Дунаю. А гадки були далеко-далеко — у Львові. Тут, у Будапешті, тихо й мирно, а на вулицях Львова стріляють.

А треба б якось помиритися та розділитись: поляки — собі, українці — собі, встановити твердий кордон між ЗУНР і Польщею. Повинна ж бути лінія, що розмежовує дві держави. Адже дурень знає, що в давні часи були Краків і Львів — дві столиці. Не поляки ж заснували Львів — поляки його загарбали. То чому ж тепер претендують на нього? Якщо добиваються своєї держави, то чому не дають змоги сусідові збудувати свою державу? Чи в крові їхній загарбництво? Чи загарбники настільки засліплені в своїй жадобі панувати, що не здатні звладати із власним розумом? А чи виключають розум. Та ні! Загарбник чимсь схожий на злодія. Злодій же знає, що він злодій, а все одно краде. А потому, на суді, виправдовується. Загарбники також виправдовуються перед світом. Поляки, приміром, верещать: ми розбудували Львів! А хто, власне, просив їх розбудовувати? Якщо Данило Галицький заклав фундамент столиці Галицької, то нащадки й дім спорудили б! Так можна добалакатися до того, що поляки українців породили. Такі собі породисті пани-бугайчики, що запліднюють тубільських самок та поліпшують стадо… Гай-гай, політика! Вона теж древня, як і проституція. Власне, вона і є справжньою проституцією. Принаймні в наші часи. Кожен хоче урвати ласий шматок, гнути іншого, щоб розкошувати самому. Це ще до нашої ери було, звідтам пішло, як зараза, як чума. Правда, тоді все робилося без дипломатії: меч у зуби — і вперед!

Почало сутеніти, і Грицан заквапився до готелю, — Іштван був уже в номері.

— Є! — він сплеснув у долоні, й гарячі його тернові очі викресали блискавку. — Міністр люб’язно дав згоду прийняти нас завтра вранці.

— Чудово!

— Але я охляв, пане Ярославе, — проте очі його й далі горіли. — Геть, геть охляв!

— І я, — всміхнувся Грицан.

Вони зійшли вниз до ресторану. Ярослав почував себе скуто, незручно якось. Аж самому було дивно. Йому здавалось, що на нього всі звертають увагу, як на селюка, котрий навіть не знає, в якій руці тримати виделку. Боже, як давно він вечеряв у справжньому ресторані! Ще до війни… Вечірка із Стемпковським до уваги не бралася — вони пили коньяк з кавою скоріше в задрипаній кнайпі, аніж у ресторані: гарна вивіска — ще не ознака ваги фірми. Зате Гаваші наче у власній колибі сидів.

— Ми дипломати, дипломати! — жваво заговорив. — Отже, вечеря на найвищому рівні! А то нас обслуговувати не стануть, подумають: жебраки якісь.

— Командуй…

— З вином? Га? З вином?

— Кажу ж — командуй.

— За перший успіх можна з вином! Га?

— Дай мені спокій, — Ярослав розсміявся, й відразу настрій його змінився: Грицан повернувся в забуті часи.

Вечеряли під музику циган-скрипалів, під вогнисті танці напівроздягнутих красунь. Вони добре відпочили, принаймні зняли з себе кайдани напруги. Тож уранці і до міністра з’явилися свіжі, збадьорені, навіть трохи впевнені в своїх силах. Міністр — брюнет років сорока, з великими чорними очима — тактовно подав Грицану й Іштвану руку, привітно запросив до столу.

— Запитай, чи він розмовляє по-німецьки, — швидко сказав Ярослав.

Виявилось — розмовляє.

— Прекрасно, — сказав до міністра Грицан. — будемо розмовляти по-німецьки, так би мовити, на пряму, без перекладача. Отже! Мій товариш, — кивнув на Іштвана, — розповів вашому представникові про мету нашого приїзду.

— Так, — відповів міністр, — але я хотів

би знати, яку саме Україну ви представляєте? Признаюсь, що в справі України я здеорганізований. Яка різниця між двома вашими У країнами?

— Справді, випадкові обставини привели до двох Україн… — сором’язливо взявся пояснювати Грицан. — Одна разом з вами належала до Австро-Угорщини… Галичина.

— Але яку ви представляєте?

— Саме Галичину, яка тепер офіційно проголошена Західно-Українською Народною Республікою.

— Дивно, — знизав плечима міністр, — вчора була місія цієї вашої України і також пропонувала мені нафтовий інтерес. Ви є членами тієї комісії?

— Я про неї нічого не знаю.

— Щодо пропозиції годжуся, але де запорука, що ваш уряд не вжиє нашої зброї проти нас?

— Цього не може бути!

— Добре, — поволі і виразно, наче виважував наступні слова, промовив міністр, вставивши на Грицана свої великі чорні очі.— Я був у Галичині, трохи знаю її, з великою шаною ставлюся до вашого народу… — І по-угорськи продекламував:

…І прийшло тоді до битви. Чи була вона завзята, Як та хто в ній відзначився, Чи велика Русі втрата — Літописець не говорить; Досить — угри побідили, Але, замість Русь ярмити, 3 нею згоду заключили…—

І знов перейшов на німецьку. — Я продекламував дві строфи з «Угорської національної саги». Частково вона перекладена на вашу мову.

«Франко, — пронизала Грицана думка. — Ніхто в Галичині не міг більше цього зробити».

— Мені показали фото перекладача. Я бачив його. Але на смертному ложі,— ваш великий поет Іван Франко. Отже, панове, сама доля веліла мені бути прихильним до вас.

— Перепрошую, — делікатно сказав Грицан. — Я щиро втішений панові міністру за добрі слова про нашого поета, а щодо того, чи могли б ми вжити зброю проти вас, то дозвольте нагадати: маємо спільного ворога — Румунію. У вас румуни захопили частину ваших земель, а в нас Буковину.

— Маєте рацію, добродію Грицан. Отже, на сьогодні моє вам слово таке: дайте мені час для остаточного вирішення цієї справи з урядом, а завтра пополудні запрошую на аудієнцію.

Він тепло попрощався з Грицаном та Іштваном і розпорядився, щоби авто одвезло гостей до готелю «Рояль». У холі Грицан несподівано побачив знайомого. Спершу не повірив. Яким чином? Звідки він тут? Ні, таки знайомий. Зорова пам’ять практично не зраджувала Ярославові. Очі фіксували: невисокий, рсзсічена ліва брова. Ага! Точно! Микола, Микола… Ну-ну-ну… а, Шарварко… Микола Шарварко! Вони познайомилися випадково кілька місяців тому в Тернополі на вокзалі, Ярослав тоді вертав з російського полону й зайшов перекусити в буфет. Вільне місце було тільки біля цього червонощокого чоловіка. Він і присів. Чоловік заговорив першим, а потому запропонував чарку — Ярослав не відмовився, вони трохи випили, й розмова потекла веселіше, ба навіть на прощання розцілувалися.

— Ти що тут робиш? — навіть не привітавшись, вражено спитав Грицан і аж тоді подав правицю.

— А ти що?

— Приїхав на переговори про заміну нафти на зброю, — виронилось у Грицана, хоч не мав права на таке признання.

— І я! Однак з різницею, що міняю нафту на збіжжя, — весело признався-похвалився Шарварко, і його ліва розсічена брова посіпувалась. — Ми компаньйони!

— Що-о? — оторопів Ярослав. — Нафту на збіжжя?

— А що?

— Ти спекулянт?

— Ні-і,— протягнув Шарварко. — Який же я спекулянт? Я дію за дорученням управи міста Станіслава.