Спалені обози
Шрифт:
— Пане президенте, я не потрібен вам?
— А що?
— Хочу на фронт.
— На фронт…
— Саме на фронт.
— На фронт, — повторив Петрушевич і зітхнув. — їдьте моєю довіреною особою в корпус полковника Тарнавського. Знаю вас як людину кришталево чисту й порядну. Тож маєте доповідати мені про обстановку без єдиної краплі неправди. Яка б вона гірка не була.
— Я виконаю ваше доручення.
— Тоді з Богом!
— Дякую, — Поточняк поклінно кивнув головою; стримуючи радість, він майже вискочив за двері.
— Бачу, справи ваші добрі,— зауважила Оксана.
— Навіть дуже! Відбуваю на фронт.
— А Ярослав до Парижа.
— Знаю, я його допіру бачив. До побачення, Оксанко.
— Бережіться там…
— Спробую, — Поточняк усміхнувся. — Долонею буду відвертати кулі…
Він
Йому пофортунило. Куций товарняк з сякою-такою амуніцією та скупим продовольством для Начальної команди відправлявся вночі, і Поточняк попросив машиніста, аби якось його прилаштував. Той людяно відгукнувся, і незабаром Анатоль вже напівлежав серед мішків, закутавшись у шинелю.
До Глібович дорога й коротка, й водночас довга — певне, буде паротяг чмихкати годин зо три. Є час на роздуми. І Поточняк вдався до них, хотілось в розважливій тиші, під монотонний стукіт коліс підсумувати воєнні події останнього часу — від потуги взяти Львів до нинішнього дня. Отже, все почалося в середині лютого. Після двох безуспішних наступів на Львів Начальна команда прийшла до переконання про необхідність перервати залізничну сполуку між Львовом і Перемишлем. План цієї операції передбачав опанування частинами третього корпусу залізниці на відтинку Городок — Судова Вишня, — ця операція тепер дістала назву Вовчухівська, — опісля частини другого корпусу починають наступ на Львів, їх підкріплює своїми ударами перший корпус. Для підтримки акції на головному напрямку біля Городка було вжито бригаду усусів і два курені коломийської бригади. І вже 15 лютого українські війська здобули Долиняни, Вовчухи, Бар і Довгомостиська. Залізниця була під постійним вогнем — зв’язок Львова з Перемишлем підтримували тільки бронепоїзди. Але 20 лютого артилерія приневолила їх покинути поле бою, і другий корпус пішов в атаку на Львів збоку Голоська та Збоїськ.
Дальший розвиток цього наступу перервала місія Антанти під проводом генерала Бертелемі, який в ультимативній формі зажадав припинити воєнні дії, заключити з поляками перемир’я і українсько-польський спір передати на вирішення Мирної конференції. Щоб не дратувати Антанти, знайти в ній підтримку, Петрушевич на такий крок згодився: з 25 лютого по 1 березня бої було припинено. Однак же в українсько-польських переговорах місія Антанти не була нейтральною, вона зажадала відвести Галицьку Армію за демаркаційну лінію, так звану лінію Бертелемі: ріка Буг до Кам’янки-Струмилової, звідтіля вздовж східної границі Жовква — Львів, далі Перемишляни і Бібрка, Білий Потік — Соколівка — Вибранівка — Рудки — Дрогобич — Турка…
Ці зухвалі, сказати б, домагання уряд, зрозуміло, відкинув, і 2 березня бої відновилися. 7 березня поляки зробили спробу відсунути українські частини від західної лінії Братковичі — Вовчухи, але їх наступ зі сторони Долинян — Браткович — Городка — Черлян погасила контратакою група четаря Голинського, і вже 8 березня здобуто Родатичі та Братковичі, знищено три кілометри залізничного полотна.
Нині Анатоль знає: то була кульмінація боїв за Львів — львівська польська залога у Львові й околиці була готова до капітуляції. Але! Наступ українських військ був млявий, нерішучий, а ще більше — неорганізований, і вигідний момент було втрачено, що дозволило полякам зібрати свіжі сили: до Перемишля з Конгресівки та Познані прибули нові частини, і вже 12 березня контрудар на Городок. Вовчухівська група була розбита, хаосно відступивши на південь, — 19 березня поляки знов зайняли залізницю Городок — Судова Вишня, а на відтинку Рава-Руська — Любачів просунулись до лінії Магерів — Немирів. Того ж таки 19 березня Омелянович-Павленко одержав по радіо телеграму Ради чотирьох з Парижа з вимогою негайно заключити з поляками перемир’я — на основі тодішньої лінії фронту, — лише після того справу Східної Галичини буде передано на вирішення Мирної конференції…
А тим часом невдачі
Але про це вже Поточняк довідався, прибувши до Глібович, — новина не з приємних… На його прохання Курманович дав підводу, і під вечір 28 квітня Поточняк припхався у штаб Тарнавського. Справді, припхався, бо болото по вуха. Тарнавський зустрів його невизначено:
— Розташовуйтесь…
Зате в очах його ад’ютанта — четаря Дмитра Паліїва — Анатоль прочитав якусь особливу тривогу.
— Так погані справи? — наважився спитати.
— Навіть дуже…
У цю ніч з 28 на 29 квітня ніхто не спав — усі з жахом і безпорадністю чекали польського наступу.
І вранці заговорили-таки гармати. Сіяли паніку серед галицьких стрільців, зметали з лиця землі. Розгромлені відділи розбігалися. Всі події — наче в калейдоскопі… Анатоль Поточняк ошалів у тому вирі. Поразка була повною. Місячи болото, розтолочені частини другого корпусу відійшли на лінію Брюховичі — Малехів — Підбірці — Миклашів — Підберезці; Львів, таким чином, опинився поза досягом української артилерії.
А 30 квітня до Львова прибув генерал Галлер. Його вітали як спасителя. А він сказав: «Як птахи, з далеких країв прилетіли ми до вас, щоб у цім місті звести гніздо, з якого полетимо далі на схід, щоб там означити границі держави нашої…»
XX
Перед тим, як їхати до Парижа, Грицан зібрав, по можливості, всі відомості, які тільки вдалося, про Юіемансо, Вільсона і Ллойд-Джорджа. Він знав, що Вільсон — не лише професор державного права, але й набожний пуританин, провідник «справедливості і демократії», що Вільсон з «самого» початку не бажав світової війни, щоб хтось переміг, він мріяв, аби не було переможців… Він казав: Америка доволі горда, щоб воювати… А далі виявилося, що Європа заборгувала Штатам понад десять мільярдів доларів, що Штати зосередили в себе близько сорок відсотків світового запасу золота, що Вільсон прибув у Європу з готовою картою переділу світу.
Прем’єр Франції Клемансо — лікар за фахом, журналіст за’ професією. Запеклий шовініст. Нині йому сімдесят вісім років, а в молодості був великим задиракою і вбивав на дуелях без всякої на те причини. А коли прийшов до влади, всіх своїх старих противників посадив у в’язницю, розстріляв або вислав, затаврувавши їх як зрадників. Його звали «тигр», і він казав: двадцять мільйонів німців є зайвими… А ще: повісити кайзера… Жорстокий голова Паризької конференції… Його боялись.
Прем’єр Англії Ллойд-Джордж — юрист, ліберал і популярний оратор, буржуазний ділок, який вміє добре говорити, але нічого практично не робить. Першокласний демагог! Бо як же інакше розцінити його слова про те, що свобода — єдино вірна гарантія миру і добросусідських відносин? Чому ж у такому разі не спонукав Польщу до миру із ЗУНР? Або ще він казав: у Європі возродилось багато малих націй, отже, ця обставина вимагає захистити їх від пожадливих сусідів. Чому ж не захищає галичан?