Спалені обози
Шрифт:
Сонніно — прем'єр Італії. Про нього Грицан майже нічого не знав, хіба що він — голе місце…
На віллі Мюрата делегацію галичан зустріли з американською ввічливістю, одарили посмішкою, повели до просторого холу. На підлозі персидські килими, зелене сукно на столі, темно-червоні гардини і маленькі позолочені стільці. Грицан сів і завмер: зараз він побачить тих, у чиїх руках світ…
Першою появилася комісія Боти. А невдовзі — Найвища рада: Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж і Сонніно. Всі встали. Грицан занишпорив очима по
Клемансо… Старомодно одягнутий, коренастий, з лисою, неправильної форми головою. Густі білі брови, білі пасма вус, опущені донизу. Уражені екземою руки — в сірих рукавичках. Чорний сюртук — символ спокійності й упевненості. Втомлений зневажливий погляд. «Все йде — як не треба краще — ні в чому згоди нема».
Вільсон… Тонке обличчя аскета. Плечі непропорційні зросту — широкий в плечах, тонкий в талії. У краватці шпилька з рожевим діамантом. Чорні, на гудзиках черевики. Постійно смикається ліва сторона лиця. Спокійний і безпристрасний. «Більша частина часу на конференції була витрачена на смішні зусилля не образити кого-небудь».
Ллойд-Джордж… Тростина в руці. Люб’язні жести. Гривастий білий чуб. Людина динамічної натури, буйної фантазії і твердого розрахунку. «Вони їхали в Париж засновувати новий порядок речей у Європі і думали про нові держави, які виникають на руїнах ворожих країн».
Сонніно… Похмурий, з недовірливим поглядом, сухорлявий. Почувається малим у компанії великих — кожному своє місце. А може, це тільки перше враження, бо побіля великих часом і малий підростає. «Мирна конференція — це війна, яку проводять іншим способом».
Грицан іще раз із завмерлим серцем обвів очима тих, котрі зараз мали вирішити долю Галичини, й глибоко зітхнув.
Всі поважно сіли. Посмикуючи лівою щокою, за столом, вкритим зеленим сукном, підвівся Вудро Вільсон.
— Ми покликали вас, щоб почути вияснення про положення в Галичині,— сказав президент США, — яке прибрало дуже гострої форми. Нам це причиняє великий біль…
«То хто ж вам заважає вжити заходів? — подумав Ярослав. — Адже ви — сила! Адже вам належать слова: в інтересах загального миру я вважаю необхідним союз народів; для мене це ключ до загального миру».
— …і ми хочемо цю справу полагодити.
«А ми ж цілий місяць чекаємо, коли ви нарешті її полагодите». І Грицан згадав: «Англосакс схильний насамперед відчувати, ніж думати, латинський же розум спершу мислить, потім відчуває».
— Сподіваємося, ви нам поможете. — Вільсон безпристрасно всміхнувся, показавши білі зуби. — Прошу нас поінформувати.
— Дякуємо за прихильність, — сказав Лозинський. — Український народ хоче жити у власній державі.
— Яке відношення українців до більшовиків? — закинувши назад гривасту голову, темпераментно спитав Ллойд-Джордж.
— Більшовики є ворогами України.
— Отже, ви маєте проти себе з одного боку поляків, а з другого — більшовиків?
— Саме так, —
— Яка різниця між українською і польською мовами?
Грицанові спом'янулися анекдоти, які ходили по Парижу про британського прем'єра: «Покажіть, будь ласка, Далмацію на карті», «Де знаходиться Тешен?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію». Однак зараз було не до анекдотів.
— Кожна мова своєрідна. Мова, власне, це те, що входить у визначення нації, крім інших чинників.
— Ага, — граючись тростиною, похитав гривастою головою Ллойд-Джордж. — А які релігійні відносини на Україні?
Поки Лозинський пояснював, Ярослав, з болістю тамуючи якийсь внутрішній страх перед наслідками цієї невизначеної розмови, дивився на французького прем’єра; Клемансо сидів із закритими очима, його повіки слонової кості виднілись під дугами брів, руки в сірих рукавичках непорушно лежали на зеленому сукні.
— Я не висловлюю своєї думки, — байдуже вислухавши пояснення, сказав Ллойд-Джордж, — ані нічого не передрікаю, але припустимо, що Україна не була би самостійною, то з ким ви хотіли би бути — з Польщею чи з Росією?
Грицан відповів подумки: англійці в дні конференції заявляли, що люди й області не повинні бути предметом розміну між государями подібно худобі чи пішакам у шахах. Адже це заявляли англійці… Хіба потрібне чуже уточнення власних слів?..
— Ми, як і кожен народ двадцятого віку, змагаємо до державної самостійності,— якомога лагідніше почав Лозинський. — А чотирнадцять пунктів пана Вільсона…
— Я ще раз повторюю, з ким хотіли б ви бути? — нетерпляче перервав його Ллойд-Джордж. — Я нічого не хочу передрікати. Я тільки питаю конкретно. Прошу відповідати.
— Говорити про приєднання нас до Польщі — смішно. Поляків двадцять мільйонів, а українців — сорок. Щодо Росії, то вона тепер більшовицька…
— Незалежно від того, що станеться з Україною, чи бажає Галичина за всяку ціну бути з’єднаною з Україною?
— Звичайно, бажає,— сказав Вітовський.
Ллойд-Джордж наче готувався до нової атаки і, повернувши голову спершу до Клемансо, потому до Вільсона, сказав без властивого його темпераменту:
— Отже, вони не хочуть мати нічого спільного з Польщею. — І до галичан: — Чи бажаєте припинити бої з поляками?
— Ми про це говоримо ще від першого листопада вісімнадцятого року, — у відчаї скрикнув Вітовський.
— Чи ви добре обходитесь з поляками? — Ллойд-Джордж знов тріпнув своєю гривастою білою головою.
— Уряд запрошував поляків до участі в роботі Національної Ради, але вони відмовилися.
— Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокості.
— Обвинувачення такі загальні,— пересмикнув щокою Вільсон, — що не можна їм надавати особливої ваги.
— Ми просимо припинення наступу армії Галлера, — заявив Вітовський. — Ми хочемо миру. Просимо нас захистити.