Спалені обози
Шрифт:
Ллойд-Джордж присунув до себе тростину, Клемансо пробудився від дрімоти, а Вільсон враз підхопився, поспіхом подякував за участь в роботі і — закрив засідання…
Лозинський, Вітовський, Грицан та інші члени делегації ще якусь хвилю приголомшено сиділи. А далі причавлено попідводилися, — вони нікому не потрібні, вони билинка в чистому полі на семи вітрах.
Наступного дня після обіду Клемансо, однак, прийняв галичан у своєму військовому міністерстві, Вітовський знову скаржився, що армія Галлера йде на Галичину.
— Я запитаю Пілсудського,
— Але ж армія наступає! — зойкнув Вітовський.
— Я виясню. Все! — відсік рукою у сірій рукавичці.— Я не маю часу на зайві балачки.
Зустріч з Клемансо розвіяла надії, які вселяла розмова двадцять першого травня. І галичани звернулися до Боти.
— Справа лежить у Раді чотирьох, — відказав бурський генерал. — Отже, не бачу потреби в розмові.
Вийшли остаточно засмучені. Грицан невесело розказав, як була написана резолюція з угорського питання. Одного разу Ллойд-Джордж сказав своєму головному секретареві: «Пиши резолюцію!» Хенкі: «Але я не був на обговоренні». Ллойд-Джордж: «Це не має значення». І Хенкі тут же витворив рішення…
— Треба було робити так, як Масарик, — прицмокнув Лозинський. — Він усюди побував: у Росії, Італії, Америці, Франції, Англії,— всюди засновував союзи і товариства з чехів-емігрантів, всюди агітував проти влади Габсбургів. І прошу результати: ще торік Штати визнали незалежність Чехо-Словаччини. Та й поляки постійно товклися і товчуться коло Вільсона. А ми все випрошуємо, все чекаємо милості, справедливості. Політику роблять гроші! Близькі контакти.
— Зараз про це пізно говорити, — відмахнувся Вітовський. — Потрібні якісь рішучі заходи. Що ж, спробуємо ще раз звернутися до Найвищої ради з нотою.
Вони благали: хочемо знати, чи можемо на основі уповноваження Найвищої ради запевнити наш народ, що він буде оборонений перед польською інвазією та що поляки одержать наказ відступити за лінію, визначену комісією?
Клемансо на те відповів:
— Ми запитаємо Пілсудського… Адже перед від'їздом з Франції Галлер сказав, що армія іде у вільну Польщу, щоб виконати свій національний обов'язок по захисту кордонів Польщі і польського національного руху від нападу зовнішніх ворогів.
— Однак же армія пішла проти нас.
— Ми ждемо відповіді Пілсудського.
— Але ж нас б’ють!
— Я все сказав! — І Клемансо дав зрозуміти, що розмові кінець.
У «Мажестику» гримів джаз. А вони — Лозинський, Вітовський, Грицан — ходили чорні, як тіні. Майже не їли і майже не спали. Вони не годні були жити. Адже гине республіка, адже поляки поневолюють край. Вони оббивали пороги Версаля, та їх ніхто не хотів вислухати. Нарешті паризька преса повідомила, що Найвища рада отримала пояснення Пілсудського: наступ почали українці, а поляки лише обороняються…
— Це ж брехня! — нервував Вітовський. — Явна брехня!
— А кому доведеш? — скрушно прицмокнув Грицан. — Кому? Нас же ніхто не
XXV
Армія Галлера атакувала нестримно. Галицькі міста і села капітулювали одне за одним. А 24 травня комендант Коломиї повідомив Петрушевича, що в наступ перейшли румунські війська, аби захопити Буковину. Це було не лише несподіванкою, але й ударом у спину. В Станіславі зчинилася паніка: його ось-ось можуть захопити поляки або румуни, і Національна Рада та Державний секретаріат опиняться в полоні. А боронитися нічим: румунський фронт взагалі без війська, поляків зупинити не годні. Страх мав такі великі очі, що Петрушевич зібрав усіх на нараду.
— Що будемо робити? Вирішуйте спільно.
— Виїздити!
— Так-так! Треба виїздити!
— Куди? — хмурнів Петрушевич.
Заговорили-закричали навперебій. Десяток думок і пропозицій. Хтось радив: Кость Левицький майнув до Відня — може, й ми туди? А військо? — кричав другий. Здатися, підняти руки вгору… Армію розпустити! Старшинам виплатити тримісячну платню, і най роблять що хочуть…
— Розпустити армію? — скипів Петрушевич. — Ви що? Та нас люди проклянуть! Прийдешні покоління проклянуть!
Знов заклекотали. Армії все одно загрожує розвал — чого чекати, ганебного кінця? А капітуляція — не ганебний кінець? Так не годиться! Перейти до Румунії і здатися Антанті… До Румунії? Як — до Румунії? Румунія ж з нами воює! Тоді, тоді… За Збруч! Так, за Збруч, це одинокий вихід, який випливає зі злуки 22 січня. Але ж за Збручем більшовики! Треба пошукати вільну, незайняту смугу… Мусить же вона бути. З-поміж багатоголосся зринула думка:
— Спершу до Бучача!
За неї схопилися, і 26 травня Національна Рада і Державний секретаріат покинули Станіслав, — місто зайняла польська міліція, яка вже перед тим тайно організувалася.
Під час перебування уряду в Бучачі приїхала делегація Петлюри, яка заявила Петрушевичу, що має повноваження вступити в переговори з поляками, щоб заключити договір про припинення воєнних дій.
— На якій основі? — затремтів Петрушевич.
— На основі нинішнього становища фронту.
— Що, і Тернопіль віддати полякам?
— Іншого виходу нема! Без спільних дій з поляками ми аж ніяк не зупинимо дальшого просування більшовиків.
— Це зрада! — заволав Петрушевич.
— Це реальність, від якої нікуди не дінешся!
І делегація виїхала, як заявила, до самої Варшави, а з-під Тернополя тим часом утікав Петлюра, розсилаючи відозви до галичан, аби вступали до його армії — дістануть багато сала і каші… Невдовзі він опинився у Бучачі. Петрушевич спершу заявив йому протест стосовно спільних дій з поляками, відтак сказав, що Омелянович-Павленко не здатен далі командувати Галицькою Армією, — армія в критичному становищі, потрібен новий командувач.
— Дам! Дам! — запевнив Петлюра. — Генерала Грекова.
— Москаль? Знов москаль! — жахався Петрушевич.